Проєкт «Шукай!» уже кілька років тихо перепрошиває карту київської пам’яті. Замість чергових масивних постаментів місто отримує бронзові мініскульптури, заховані на фасадах, колонах і у дворах. Вони не кричать, а шепочуть — їх треба побачити, підійти ближче, сканувати QR-код, прочитати історію. Серед цих історій є одна особлива, присвячена не людині й не будівлі, а літері. На лівій колоні Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка тепер живе «Літера Ї» — бронзовий знак того, що мова може бути пам’ятником не гірше за монумент.
Літера «Ї» — тринадцята в українському алфавіті — давно вийшла за межі суто мовної одиниці. Вона перетворилася на символ, який упізнають на футболках, плакатах, стікерах, графіті, у логотипах крамниць та кав’ярень. Без неї неможливо написати ні «Київ», ні «Україна», і в цьому є певна поетична справедливість: маленька літера з двома крапками над собою ніби тримає на плечах назви міста й країни. У мініскульптурі цей сенс закріплено буквально: тут «Ї» стає бронзою, стає частиною міського каменю, стає фіксованою точкою, до якої можна доторкнутися.
Авторка «Шукай!» Юлія Бевзенко свідомо обрала для цієї роботи місце, де слово й українськість давно стали ядром спільноти, — вхід до корпусу Інституту філології КНУ. Це будівля, з якої вийшли покоління письменників, перекладачів, літературознавців, журналістів, громадських діячів. Тут вивчали й захищали українську мову задовго до того, як вона стала модним маркером ідентичності. Тепер саме на її колоні з’явилася «Ї», що ніби тримає на собі невидиму традицію університетського мовного опору.
Мініскульптура не лише про мову в абстрактному сенсі — вона про мову як інструмент спротиву. Сучасні українці використовують «Ї» як позначку «своїх», як спосіб тихо сказати: «Ми тут, ми українські». За багато століть загарбники не раз намагалися стерти українську мову, нав’язати інші алфавіти й норми, зробити так, щоб слова «Київ» та «Україна» писалися інакше й звучали чужою вимовою. Та маленька літера встояла. І тепер у бронзовому варіанті вона ніби фіксує: ми не збираємося відмовлятися від свого письма, як би сильно не били по місту.
Особливий вимір мініскульптури — її воєнний контекст. Київський національний університет імені Тараса Шевченка вже не раз зазнавав руйнувань від російських ракетних обстрілів. Кампус ремонтують, вітражі й вікна замінюють, фасади відновлюють. Але в «Літері Ї» заховано реальні уламки цієї війни: до її елементів долучили скалки вітражів кампусу, які постраждали після ракетного удару 31 грудня 2022 року й не підлягали відновленню. Те, що могло стати сміттям, перетворили на частину пам’ятника. Так уламки скла, що пережили вибух, стали кольоровими вкрапленнями в бронзі й отримали нове життя.
Це рішення додає скульптурі ще один рівень смислу. «Літера Ї» стає не тільки символом мови, а й матеріальним свідком того, через що проходить освітній простір міста. Уламки вітражів у її тілі — це прямий доказ того, що університет уже влучали, але не зламали. Вони нагадують: обстріли можуть руйнувати скло й стіни, але не здатні знищити спільноту, яка щоразу відбудовує свій університет і знову збирається в аудиторіях, бібліотеках, коридорах.
Меценатами «Літери Ї» стала родина Островських — Олег, Єва та Соломія. Їхній дарунок місту приурочено до Міжнародного дня писемності — дати, коли особливо відчувається, наскільки важливо мати власну, захищену мову. Важливо й те, що це не анонімна, а родинна ініціатива: у тексті прямо названі імена, й тим самим мініскульптура вписує ще одну сімейну історію в міську. У добу, коли меценатство часто асоціюється з великим бізнесом, поява родини як патрона маленького, але промовистого пам’ятника повертає нам відчуття особистої відповідальності за культурний простір.
Традиційна для «Шукай!» гра зі слоганом тут теж промовиста. «Мене потри — мову збережи» — це не просто дотепне заклинання. Це пропозиція закріпити в голові просту думку: мова не існує без щоденних зусиль. Її потрібно вчити, нею потрібно користуватися, її потрібно передавати дітям, нею потрібно створювати тексти, пісні, жарти. Доторкаючись до літери на колоні, людина ніби дає собі невеличку обіцянку: говорити, писати, читати українською — навіть якщо інколи це важче, ніж перейти на більш звичну для світу мову.
«Літера Ї» — 41-ша мініскульптура проєкту й важливий елемент маршруту в районі Університету. Разом з іншими бронзовими історіями вона створює навколо КНУ своєрідне кільце пам’яті: про письменників, меценатів, науковців, про символи, які тримають це місто. Та якщо багато скульптур «Шукай!» пов’язані з конкретними іменами, то «Ї» належить усім. Вона — спільний знаменник, без якого не складаються ключові слова нашої реальності: Київ, Україна, життя.
Як міський пам’ятник «Літера Ї» працює дуже по-сучасному. Вона невелика, але концептуально містка. Вона не вимагає урочистої паузи, але легко стає частиною особистих ритуалів: студенти торкаються її дорогою на пару, викладачі показують першокурсникам, кияни приводять сюди друзів з інших міст. І що більше людей вступає з нею в цей тихий діалог, то міцніше вшивається в городську тканину проста істина: наша мова — це не абстракція, а матеріальна частина Києва, така сама реальна, як колони університету, вітражі й бруківка.
