Київ воєнних років – це місто постійної реакції. Сповіщення, новини, мапи прильотів, нескінченна тривога. У цьому шумі дуже легко перестати бачити деталі, чути себе й світ довкола. Для Петра Катеринича, фотографа-анімаліста, науковця й викладача Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, поверненням до себе стали птахи. Історія людини, яка вчить майбутніх режисерів і журналістів у Києві, а у вільний час годинами блукає Голосіївським лісом, ботсадом Гришка чи парком «Феофанія» з біноклем і камерою, – це одночасно історія про увагу, вразливість і опір.
Перший рік повномасштабної війни він майже не торкається камери. Замість спостереження – нескінченний скролінг: новини, телеграм-канали, карти обстрілів. Прогулянки Голосіївським парком перетворюються на рухливу тривогу: кроки, телефон, кроки, телефон. З цього кола його вириває майже випадкова зустріч – яскраво-червона пляма снігура на гілці горобини. За нею – перший за довгий час усвідомлений погляд угору й питання: що буде, якщо остаточно втратити здатність помічати таких птахів? Чи можна бачити світ не лише крізь оптику небезпеки?
Відповіддю стає бьордвотчінг як практика. Не хобі, не спорт, а спосіб розгальмуватися у місті, яке живе на «надзвуковій» швидкості. Вийти в парк, зупинитися, не робити нічого корисного, мовчати, слухати – цей вибір виглядає майже викликом логіці великого міста. Петро любить цитувати ірландського письменника та бьордвотчера Роберта Лінда: щоб побачити птахів, треба стати частиною тиші. У Києві, де тиша часто означає лише паузу між вибухами, це звучить майже парадоксально.
Його маршрутами стають ботсад імені Гришка, Осокорківські луки, Голосіївський ліс, «Феофанія», Китаїв. Але бьордвотчінг починається не з карти локацій, а з уміння слухати. Першим кроком він називає вивчення 10–15 найпоширеніших голосів у твоєму місті. Велика синиця з її монотонним «ци-ци-пі», ніби дзвін у два дзвоники. Блакитна – трохи вищий, «підкручений» тон. Співочий дрізд, чий голос нагадує джазову флейту, де кожна фраза закінчується чіткою паузою. У момент, коли серед звичного міського шуму ти раптом чуєш щось нове, світ перестає бути «німим» фоном.
Фотографія для нього – друга, а не перша сходинка. Невдала спроба сфотографувати золотомушку жовточубу, птаха вагою у кілька грамів, стає нагадуванням: головне не кадр, а процес пошуку. Золота епоха миттєвої дофамінової винагороди штовхає нас до «швидких» задоволень, натомість годинні блукання лісом без гарантії результату – це добровільний вихід із цього режиму. Винагорода тут не гарантована. Іноді це вдалий кадр, іноді – секунда живого контакту з птахом, якого більшість містян ніколи не бачать.
Паралельно з камерою у Петра є ще кілька «оптик». Одна з них – академічна. Він народився у селі Любиковичі на Рівненщині, вчився у школі, де ще підлітком стає переможцем мовних і журналістських конкурсів, отримує премію Кабміну за особливі досягнення молоді, вступає за квотою до Інституту журналістики КНУ, закінчує бакалаврат і магістратуру з відзнакою. Потім аспірантура, стипендія Кабінету Міністрів імені Михайла Грушевського, дисертація про освітню журналістику в Україні, захищена вже у воєнний час. Сьогодні він – доктор філософії з журналістики, викладач кафедри кіно- і телемистецтва, голова Ради молодих учених Інституту журналістики.
Інша оптика – мистецька. Петро – фотограф-анімаліст, автор креативних серій, у яких поєднує уважність науковця й емоційність художника. Його пташині знімки отримують золоту медаль Національної спілки фотохудожників України, робота «Лелеки ван Гога» здобуває «золото» престижного світового конкурсу Bird Photographer of the Year у Великій Британії. Фото відбирають з-поміж десятків тисяч, показують на виставках у британських музеях і галереях, публікують у BBC Wildlife, National Geographic España, The Times, Der Standard, GEO, South China Morning Post. Усе це – кадри живих організмів, здебільшого птахів, зняті не в екзотичних країнах, а часто саме на околицях і в парках Києва.
Є ще дитяча літературна оптика. Задовго до того, як Київ став його професійною домівкою, він пише вірші й казки, видає книжки для дітей, за які отримує премію «Краща книга Рівненщини» та літературну нагороду імені Михайла Дубова. На основі його повістей-казок «Суспільне» і Рівненський театр ляльок ставлять аудіоп’єси й сценічні постановки. Усе це – про той самий тип уваги, яка лежить в основі і бьордвотчингу: здатність помічати деталі, бачити «малих» героїв і давати їм голос.
Війна змінює не лише людину, а й самі об’єкти її спостереження. У своїх текстах і лекціях Петро розповідає про підорликів великих, рідкісних хижих птахів із GPS-передавачами, які через вибухи почали облітати територію України, витрачаючи на це десятки зайвих годин польоту. Зупинки для відпочинку й живлення зникають, міграційні траси ламаються, а це потенційно впливає на наступні покоління. Київ, що для нас є домом чи фронтовим тилом, для птахів перетворюється на зону ризику, яку краще промчати транзитом. Спостереження за цим – не лише поетичний образ, а й частина ширшого екологічного та етичного виміру війни.
Окрема лінія його київської історії – педагогічна. Як викладач він приводить студентів у ботсад Гришка не лише для того, щоб показати їм птахів, а щоб буквально «переналаштувати» їхню увагу. Короткий курс бьордвотчингу він перетворює на експеримент: майбутні режисери й оператори залишають телефони, вчаться слухати, розрізняти голоси, помічати рух у кроні дерев. Попередні результати показують, що в більшості студентів знижується рівень суб’єктивного стресу – це, зрештою, фіксуватиметься в науковій публікації. Так бінокль і камера стають інструментами не лише мистецтва, а й ментального здоров’я.
Журналістика, наука, фотографія, викладання, дитяча література, бьордвотчінг – усе це може виглядати як набір різних ролей. Але в Києві, який звик не мати часу ні на що «зайве», постать Петра Катеринича стає нагадуванням: уважність до світу – не розкіш, а спосіб не дозволити війні поглинути повністю. Його життєпис – це маршрут із поліського села до аудиторій Шевченкового університету, від перших текстів у регіональних газетах до публікацій у міжнародних медіа, від дитячих казок до світових фотопремій. І водночас – це маршрут від нескінченного скролінгу до тихого «фью-фью» снігура в київському парку, яке змушує знову підняти голову.