У міському середовищі Києва дедалі більше з’являється пам’ятників, які не просто прикрашають простір, а повертають у нього замовчувані імена та забуті історії. Саме таким є пам’ятник митрополиту Василю Липківському, відкритий у 2024 році в Солом’янському районі. Він стоїть на тихому місці, поряд із житловим будинком на вулиці Григорія Кочура, там, де до 1970-х років стояв будинок по вулиці Дачній, 8. Саме тут у 1934–1937 роках жив перший митрополит відродженої Української автокефальної православної церкви, а звідси його заарештували, щоб через місяць розстріляти в Лук’янівській в’язниці. Пам’ятник встановлений саме на місці його останнього мирного дня — і завдяки цьому має особливу силу присутності.
Скульптор Олександр Ткачук обрав форму кам’яної стели з пісковику — матеріалу, що поєднує природну м’якість фактури та міцність. На лицьовому боці — фотопортрет митрополита та великий текст, який розповідає про його життя, діяльність і мученицьку смерть. Це майже документальний запис у камені: він не огортає минуле патетикою, а прямо й відкрито пояснює, як, коли і ким був знищений церковний діяч. У написі підкреслено його роль як лідера церковно-визвольного руху, наголошено на політичних репресіях та їхніх виконавцях, а також увічнено пам’ять про нього як про «апостола українського національно-релігійного відродження».
Пам’ятник має і виразну сакральну складову. Над портретом розташована ікона Божої Матері, а вся композиція увінчана восьмикінцевим українським хрестом. На зворотному боці каменю вирізьблено розп’яття Христа — символ мучеництва, який підкреслює долю самого Липківського. Загальна висота пам’ятника разом із хрестом становить близько трьох метрів, тож він не є монументальним у традиційному значенні, але відчутно домінує у локальному просторі, привертає увагу та створює місце для зупинки й роздуму.
Щоб зрозуміти значення цієї меморіальної позначки, важливо згадати особистість митрополита. Василь Липківський — одна з найважливіших постатей українського церковного відродження ХХ століття. Він народився 1864 року, навчався у Києві, працював у духовних установах Російської імперії, але саме під час Української революції став ініціатором створення Української автокефальної православної церкви. У 1921 році його обрали митрополитом Київським і всієї України, і саме завдяки йому церковні служби українською мовою стали явищем, яке охопило тисячі парафій. Його проповіді, богословські тексти, активність у публічному житті зробили його символом духовної самостійності України.
Влада СРСР не могла цього прийняти. УАПЦ почали згортувати, а самого Липківського зняли з посад, ізолювали й фактично позбавили можливості служити. У жовтні 1937 року його заарештували просто у власному домі на Дачній. За кілька тижнів винесли вирок — розстріл. Як і тисячі інших жертв «великого терору», він був похований у невідомій ямі, без хреста й імені. Реабілітація настала лише через півстоліття. Тому встановлення пам’ятника саме на місці його мешкання — це акт повернення гідності, відновлення розірваного зв’язку між містом і його справжньою історією.
Важливо, що місце для пам’ятника збережене незабудованим попри радянську перебудову Солом’янки у 1970-х роках. У щільному кварталі дев’ятиповерхівок невелика зелена ділянка стала своєрідною точкою історичної пам’яті, яку вдалося точно співвіднести зі старою адресою. Завдяки цьому сьогодні перехожі можуть буквально стояти там, де стояв митрополит у свій останній день на волі.
Поява пам’ятника у 2024 році демонструє важливий тренд у міському середовищі Києва — повернення голосів, які були свідомо забуті або знищені. Міські пам’ятники перестають бути лише декоративними елементами й перетворюються на інструменти колективної пам’яті. Вони роблять історію видимою в повсякденності, а не лише у підручниках чи музеях. Особливо сильним цей ефект стає на тлі сучасних подій, коли Україна знову протистоїть російській агресії: образ митрополита, страченого за українську ідентичність, резонує із теперішнім досвідом суспільства.
Пам’ятник Липківському на Солом’янці — це не просто камінь із портретом, а нагадування про те, якою дорогою ціною виборювалася духовна та національна свобода. Він говорить про біль, який не можна забути, і про силу, яку потрібно зберігати. Він доповнює міську мапу смыслом і перетворює невеликий київський дворик на місце, де історія звучить голосно, навіть якщо сама стела говорить тихо.