На тлі зростання суспільного тиску та безпрецедентної ініціативи українських інтелектуалів у 1960-х роках у Бабиному Яру постала скульптурна композиція, яка залишила неоднозначний слід в історичній пам’яті міста. Пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим, відкритий 1976 року, став результатом не стільки щирого бажання вшанувати загиблих, скільки вимушеним кроком радянської влади, яка роками ігнорувала трагедію Бабиного Яру.
Поштовхом до встановлення меморіалу стали події 1966 року, коли 29 вересня — у річницю перших розстрілів — біля урочища зібрався масовий мітинг. Його організаторами виступили українські письменники й дисиденти: Віктор Некрасов, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович та Євген Сверстюк. Ця подія була не лише актом пам’яті, а й протестом проти замовчування. Під тиском громадськості влада встановила тимчасову стелу й оголосила конкурс на проєкт монумента. Але жодна з ініціатив не отримала «зелене світло», і лише через десять років за справу взявся скульптор Михайло Лисенко.
Створений ним пам’ятник, виконаний у бронзі, втілив ідеологічно витриману версію трагедії: одинадцять фігур, серед яких солдат, моряк, мати з дитиною, стара жінка, підпільник і навіть закохана пара. Вони символізували «колективну жертву» радянського народу, не вказуючи прямо на євреїв, які становили більшість розстріляних у Бабиному Яру. Така узагальненість, на думку критиків, стирала конкретику злочину, розмивала відповідальність і дозволяла уникнути гострих питань про національну приналежність жертв. За кордоном монумент отримав жорстку оцінку: зокрема, українська діаспора у США в газеті «Свобода» назвала його «пропагандистським мітингом».
До розпаду СРСР ця скульптура залишалась єдиною офіційною формою вшанування трагедії. Вона стала водночас і символом пам’яті, і проявом обмеженого бачення історії, характерного для тоталітарної системи. Сьогодні пам’ятник радянським громадянам і військовополоненим у Бабиному Яру продовжує існувати як складний маркер часу — між ідеологією та правдою, між офіційною версією і реальними голосами жертв.