Серед ландшафтів Бабиного Яру, місця, пронизаного трагедією та болем, у вересні 1991 року з’явився один із найважливіших пам’ятників новітньої української історії — «Менора». Встановлений на межі Єврейського та Кирилівського кладовищ, він став першим офіційним вшануванням єврейських жертв Голокосту в Києві. Символічно, що пам’ятник з’явився в момент народження незалежної України — між Актом проголошення Незалежності та всеукраїнським референдумом, що його підтвердив. Саме тоді голова Верховної Ради Леонід Кравчук, виступаючи на відкритті, попросив вибачення за всі злочини, вчинені проти євреїв на українській землі.
«Менора» — це не просто скульптурна інсталяція, а семисвічник, один із найдавніших символів юдаїзму, відомий ще з часів Храму в Єрусалимі. Її зображення досі прикрашає герб Ізраїлю, а форма семираменного світильника несе в собі глибоку релігійну та історичну метафору — світло серед темряви, пам’ять серед забуття. У Києві ж менора стала місцем, де особиста та колективна скорбота знайшла матеріальне втілення. На гранітному постаменті викарбувано біблійний напис: «Голос крові брата твого волає до Мене з землі» — слова, що буквально прорізають простір навколо, вказуючи на неспокутувану провину й заклик до пам’яті.
Окрім самого пам’ятника, простір навколо нього говорить не менше. До «Менори» ведуть дві алеї: Дорога скорботи — з боку вулиці Юрія Іллєнка, та Алея Праведників — з боку вулиці Олени Теліги. Ці шляхи символічно об’єднують біль і людяність — спогад про трагедію та вшанування тих, хто рятував євреїв у роки Голокосту. Просторове розміщення «Менори» в самому серці Бабиного Яру посилює контекст: поряд — урочище, де восени 1941 року були розстріляні десятки тисяч мирних мешканців Києва, переважно євреїв. Радянська влада тривалий час приховувала цю частину історії, затирала єврейську ідентичність трагедії, і лише розпад СРСР дав змогу говорити про неї відверто.
«Менора» стала не лише даниною пам’яті, а й першим кроком до формування нового публічного простору, де історія Голокосту займає гідне місце в національній пам’яті. У цьому пам’ятнику переплітаються тиша скорботи, вагомість історії та прагнення до діалогу — між народами, релігіями, поколіннями. У сучасному Києві він не лише нагадує про страшне минуле, а й формує нову етику міського середовища — відкритого до рефлексії, здатного визнавати провину та будувати на її основі майбутнє.