Перепічка в Києві давно перестала бути просто сосискою в тісті й перетворилася на міський ритуал, який упізнають за лічені секунди: коротка зупинка в центрі, віконечко на Богдана Хмельницького, 3, жива черга, рука, що простягає гаряче, і відчуття, ніби місто тримається на простих, але надійних речах. Саме з такої інтонації народжується культурно-історичний проєкт «Шукай!» — серія бронзових мініскульптур, які розповідають історію Києва через маленькі, тактильні символи, розміщені прямо в міському просторі. Його ідея практична й водночас емоційна: дати мешканцям і гостям інструмент пізнавати столицю самостійно, без гіда, зупиняючись біля невеликих об’єктів і відкриваючи їхні сюжети через QR-код з довідкою про конкретну історію. Авторка «Шукай!» — Юлія Бевзенко, гід і засновниця екскурсійного бюро «Секретний дворик», яку також називають «менеджеркою Києва»; у цій ролі вона працює з містом як із живим текстом, де деталі на фасадах, у двориках, у побутових звичках важать не менше, ніж офіційні пам’ятники. Поява «Перепічки назавжди!» як 45-ї мініскульптури проєкту виглядає закономірною: якщо мініскульптури загалом фіксують у бронзі те, що Київ уважає своїм, то перепічка — один із наймасовіших маркерів «київськості», який об’єднує різні покоління, соціальні кола й досвіди.
Цінність цієї скульптури не лише в упізнаваному образі, а в тому, як він зібраний. Композиція — перепічка в руці — відтворює не продукт, а момент передачі, тобто дію, яку місто повторює десятиліттями. Це важливо для розуміння сучасних меморіальних практик: міські пам’ятники дедалі частіше перестають бути «постаментами» й переходять у формат взаємодії, де головне — контакт, маршрут, досвід присутності. «Перепічка назавжди!» буквально запрошує торкнутися бронзи, а задум зробити її завжди теплою завдяки вбудованому нагрівнику перетворює дотик на сенс. Тут працює міська психологія: тепло як знак життя, як відповідь на періоди тривоги, темряви й виснаження, як маленький доказ, що звичне не зникло. У наративі, який супроводжує появу скульптури, перепічка описана як найдавніший київський стрітфуд, що продається десятиліттями й давно входить до маршрутів та путівників. Але ще важливіше інше: майже кожен киянин має власну «історію перепічки» — дитячу поїздку до столиці, студентські роки, прогулянки з друзями, знайомства, випадкові розмови в черзі. Такі спогади не потребують офіційної таблички, вони вплетені в тканину міста, і саме їх «Шукай!» переводить у видиму, формалізовану форму культурної пам’яті.
Проєкт «Шукай!» працює на межі між сувенірністю й меморіальністю, але це не недолік, а принцип. Бронзова мініскульптура не конкурує з великими монументами; вона говорить іншою мовою — мовою щоденного міського досвіду. Її масштаб відповідає масштабу особистої пам’яті: не «про епоху», а «про мене в цьому місті». Саме тому QR-код у конструкції — не технічна дрібниця, а частина сучасної музейної логіки, винесеної на вулицю: людина може зупинитися на хвилину, отримати контекст і піти далі, маючи відчуття, що вона щойно «прочитала» маленький фрагмент Києва. У випадку «Перепічки назавжди!» контекст підсилюється тим, що скульптура стала першим публічним виходом бренду «Київська перепічка» у культурний простір від моменту відкриття закладу в 1986 році, а участь меценатів підкреслює: міські символи утримуються не лише державною політикою пам’яті, а й відповідальністю локального бізнесу та спільнот, які вкладаються в середовище, де живуть.
З погляду міста як системи знаків «Перепічка назавжди!» фіксує ще одну важливу річ: Київ любить впізнавати себе не тільки у «величному», а й у «простому». Пам’ятник може бути камерним і водночас спільним. Черга біля віконця — це теж форма спільності, особливо в часи, коли війна розірвала звичні контакти, а міські радощі стали крихкими. У цитатах, що супроводжують відкриття, звучить досвід Києва в різні періоди — від днів Незалежності та революцій до ковіду й повномасштабної війни, і перепічка в цій рамці постає як стабільний «якір»: місто змінюється, але є щось, що тримається й підтримує. Тому й формула «перепічка в руці» працює як знак турботи: Київ не лише стоїть, він годує, зігріває, зустрічає, повертає відчуття норми. Окрема принадність мініскульптури — її «міська магія», переказана через жартівливе благословення на довголіття від дотику. Такі напівіронічні міські прикмети — не дрібниця, а спосіб приручити простір, зробити його «своїм», створити точку, куди хочеться повернутися й привести інших.
У творенні скульптури важливі й ролі: авторка проєкту задає ідею та сенс, скульптор Юрій Білявський переводить її в матеріал, меценати забезпечують можливість реалізації. У підсумку з’являється об’єкт, який одночасно є пам’ятником, навігаційною точкою, приводом для розмови й елементом туристичного маршруту, але головне — він стає частиною міської пам’яті, що не нав’язується згори, а народжується знизу, з людської звички й любові. «Шукай!» у цій логіці виглядає як мапа Києва, складена з мікроісторій, де кожна бронзова деталь — маленький доказ того, що місто має характер і голос. А «Перепічка назавжди!» додає до цієї мапи один із найтепліших і найдемократичніших київських символів — той, який однаково зрозумілий і тим, хто живе тут усе життя, і тим, хто лише вчиться називати Київ «своїм».
