Київ часто сприймають через його центральні площі, собори й парадні проспекти, але справжня архітектурна й художня історія міста живе також у спальниках. Виноградар — один із тих житлових масивів, де між панельними будинками й типовими дворами приховані унікальні зразки монументально-декоративного мистецтва другої половини ХХ століття. Саме тут скульптура перестає бути лише прикрасою і стає частиною щоденного життя, пам’яттю про час, коли міське середовище намагалися формувати як цілісний естетичний простір.
У 1970–1980-х роках радянський Київ активно забудовувався новими масивами, і щоб ці райони не перетворювалися на безликі «спальні», до роботи залучали художників і скульпторів. Ландшафтні композиції мали надати місцевості характеру, стати візуальними орієнтирами й емоційними центрами. Однією з ключових авторок таких робіт стала українська мисткиня Любов Муравйова, чия творчість поєднувала монументальність із камерною людяністю.
Найвідомішою роботою Муравйової на Виноградарі є скульптурна композиція «Весна», створена у 1982 році. Керамічна, декорована кольоровими емалями, вона замислювалася як символ оновлення і життєвої енергії серед суворої забудови. У середині 1980-х ця робота була відзначена першою премією на конкурсі зі створення естетичного середовища, що підтверджувало її мистецьку цінність не лише для району, а й для міста загалом. Сьогодні ж «Весна» перебуває у критичному стані: частини кераміки втрачені, оголилася арматура, а сама конструкція хитається від вітру. Скульптура, яка колись формувала обличчя місцевості, опинилася на межі фізичного зникнення.
Реакція мешканців на її стан показова і суперечлива. Для когось це «рухлядь», яку легше знести, ніж відновлювати. Для інших — важливий маркер пам’яті, що нагадує про часи, коли мистецтво було доступним просто неба. У цих дискусіях оголюється ширша проблема: брак усвідомлення цінності повоєнної та пізньомодерністської спадщини, яка ще не стала «достатньо старою», щоб її беззастережно охороняли, але вже достатньо вразливою, щоб швидко зникнути.
Поруч із «Весною» існують і інші роботи Муравйової, що дозволяють побачити альтернативний сценарій — сценарій збереження. У дворах Виноградаря можна знайти композицію «Літній день», менш відому, але не менш характерну. Вона не має офіційних табличок, проте завдяки зусиллям дослідників і активістів була ідентифікована та частково відновлена. Її стан свідчить: навіть мінімальна увага здатна продовжити життя таким об’єктам.
Скульптурна пластика “Літній день
Особливе місце займає ігровий майданчик «Казка», створений у 1974 році на території дитячого садка. Це не просто скульптура, а простір для взаємодії, де абстрактні форми стають замком, лабіринтом або фантастичними істотами залежно від дитячої уяви. Фігури виконані з глазурованої кераміки — міцного й довговічного матеріалу, який не потребує фарбування. Проте в 1990-х роках поверхню почали покривати звичайною фарбою, і за десятиліття скульптури втратили первісний вигляд.
Ситуація змінилася завдяки ініціативі місцевих дослідників і небайдужих мешканців, які власними силами очистили шари фарби й відкрили оригінальну глазур. Так «Казка» повернулася до свого автентичного стану, майже такого, яким її бачили діти пів століття тому. Важливо, що ця реставрація відбулася не як формальний проєкт, а як жест відповідальності громади за свій простір. Працівники садочка визнають: вони роками не знали, яку цінність мають ці об’єкти, і лише завдяки просвітницькій роботі зрозуміли, що зберігають справжній витвір мистецтва.
Історія скульптур Муравйової на Виноградарі демонструє дві паралельні реальності Києва. В одній — унікальні об’єкти повільно руйнуються через байдужість і відсутність системної охорони. В іншій — ті самі об’єкти можуть бути врятовані завдяки ініціативі кількох людей, які пам’ятають їх із дитинства і не готові змиритися з втратою. Для міста це важливий сигнал: архітектурні й мистецькі перлини існують не лише в центрі, і саме від уваги громади залежить, чи збережеться ця тиха, але надзвичайно цінна спадщина.
Скульптури Виноградаря — це не ностальгія за минулим, а ресурс для сучасного міста, яке шукає власну ідентичність. Вони нагадують, що Київ — це мозаїка районів, кожен із яких має право на свою історію, свої символи й свою «весну», здатну пережити час, якщо її вчасно підтримати.