У різних країнах діти чекають на подарунки від містичних персонажів у різні дні: в Україні – від Святого Миколая (6 грудня), у США – від Санта-Клауса (на Різдво, 25 грудня), а в Іспанії та деяких інших країнах Європи – від Трьох Царів (6 січня). Ці чарівники дарують наснагу та віру в дива під час темних довгих ночей. Чому так сталося? Відповідь криється в давніх легендах, що створюють зимову атмосферу казки. Ці добрі постаті – мов таємні месенджери добра, пов’язані з християнською традицією, язичницькими обрядами зимового сонцестояння та місцевими звичаями. Навіть у великих містах, заливаючись вогнями, здається, що ця казка оживає: на порозі будинків уночі можна помітити тінь бородатого гостя, а ялинкова іграшка, що впала з гілки, наче приховує у собі вогник надії.
В Україні свято Миколая – це час здійснення бажань. Святий Миколай Туринський був єпископом у IV столітті, який допомагав бідним і вважався покровителем дітей. За переказами, одного разу він таємно поклав мішечки із золотом у будинок бідняків, і ця щедрість потрапила саме в дитячі черевики, що сушилися біля печі. З тих пір ввечері 5 грудня українські діти залишають біля вікон або під подушкою свої взуття, а зранку чемних чекає диво – наповнені солодощами черевики чи мішечки з подарунками. Непослух, за повір’ями, карає символічна різочка чи вуглинка. Святкування часто супроводжують колядки та Богослужіння у церквах: родини разом співають пісні на честь святого, сподіваючись, що Миколай почує їхні найпотаємніші прохання. Уявіть собі вечір: мерехтять свічки, пахне кутею і мандаринами, і в повітрі кружляють старі легенди – чи сам Миколай може прийти на землю, вручаючи свої подарунки. У народних оповідях він і справді має надприродні риси: мовляв, може зупинити бурю чи зцілити хворих простим посохом. Коли діти засинають з пустим черевичком, їхні серця наповнюються дивом – іноді наступного ранку вони знаходять там саме те, про що мріяли. Виходить, що на Миколая в Україні живе віра: якщо поводити себе чемно і тепло ставитися одне до одного, то казка обов’язково збудеться.
У Сполучених Штатах та на Заході героєм дарів став Санта-Клаус – усміхнений дідусь у червоному пальті, що прилітає на повітряних санях з оленями. Назва «Santa Claus» походить від голландського «Sinterklaas» (Святий Ніколас). За західною традицією, Санта живе на Північному полюсі з ельфами-майстрами, які весь рік готують іграшки. У книгах і казках, зокрема в поемі «Ніч перед Різдвом» (1823 р.), Санта спускається через димар і викладає подарунки під ялинку. Американські діти ввечері перед Різдвом залишають біля каміна печиво з молоком і морквину для його оленів, а вранці знайомляться з довгоочікуваними іграшками та солодощами. У сучасних оповіданнях популярним героям Санти став особливий олень на ім’я Рудольф з червоним сяючим носом, що прокладає шлях. У дитячих фільмах і книгах Санта майже завжди тримає в руках великий список імен слухняних малюків, яких прийде нагородити. Усім цим легендам сприяли книжки і ілюстрації XX століття, тому тепер Санта – незмінний гість американського Різдва.
Світ багатий на інші зимові чарівні постаті. У Нідерландах та Бельгії дітей у грудні радує Сінтерклаас – Святим Миколаєм на човні, що прибуває з Іспанії. Діти пишуть йому листи, ставлять у черевичках печиво й моркву, а вранці 6 грудня там знаходять солодощі та подарунки. У Німеччині й Австрії 6 грудня приходить Миколай у єпископському вбранні, а на саму Різдвяну ніч – різдвяний Дід (Weihnachtsmann). У Франції діти чекають Père Noël (Батька Різдва), а у центральній Європі – Христового Дитяти (Christkindl), що вкладає подарунки під ялинку. У Фінляндії і скандинавських країнах на Різдво вітають Йоулупуккі або Юлемандена. В Італії дітям пощастило навіть удвічі: на Різдво приносить дари Babbo Natale (Санта), а 6 січня їх відвідує La Befana – добра старенька з мітлою. За легендою, Бефана одного разу зустріла волхвів з дарами, але не пішла з ними; тому тепер щоночі шукає Немовля, роздаючи у подарунок цукерки чемним, а невибагливим кладе шматочки вугілля.
Найзагадковіший подарунок – історія Трьох Царів або Магів зі Сходу. У Євангелії від Матвія розповідається: на дванадцятий день після Різдва (6 січня) мудреці помітили дивовижну зорю, що вела їх до Вифлеєма. Вони знали, що ця зірка сигналізує про народження великого Царя. Хоча Святе Письмо не подає їхніх імен, пізні традиції називають їх Каспаром, Мельхіором і Бальтазаром – царями чи волхвами з далекого Сходу. Коли вони увійшли до ясли, кожен із них поклонився і приніс дари: золото – щоб визнавати царя, ладан – знак поклону Богові, смирну – символ людських страждань і смерті. Так волхви відкрили перед світом, що Ісус – і Цар, і Бог, і Месія, гідний всенародної шани. Саме 6 січня (Епіфанія, Богоявлення) Христова Церква вшановує цю подію, і багато народів відзначає в цей день дари волхвів.
Через цю давню історію в багатьох країнах подарунки дітям приносять не на Різдво, а на День Трьох Царів. Наприклад, у Іспанії та Латинській Америці 5 січня влаштовують паради волхвів, а вночі діти залишають біля ліжка соломку та смаколики для верблюдів. Зранку 6 січня вони знаходять під подушками іграшки – саме «три царі» поклали їх туди. У Польщі й Чехії на Епіфанію священики благословляють воду і крейдою пишуть на дверях K+M+B (ініціали царів та побажання «Христос хай благословить дім»). Багато родин печуть «королівський пиріг» (Galette des Rois, Rosca de Reyes) із сюрпризом всередині. Усе це – на згадку про ту дивну ніч, коли під світлом ясної зірки мудреця Його прославили.
У Києві та інших містах України ці різні традиції дивним чином сходяться в єдиний різдвяний простір. Сьогодні Різдво в Україні відзначають 25 грудня, але в народній уяві святковий період не зводиться до однієї дати. Він розтягується у часі, немов подорож, де кожен день має свого символічного гостя. Після Миколая приходить Різдво, за ним — старі коляди, вечері, вогні на вулицях і тиха присутність давніх легенд, а 6 січня, з Днем Трьох Королів, цей містичний цикл поступово завершується. Саме цього дня, за багатовіковими уявленнями, світло Вифлеємської зорі згасає, диво стає частиною буденного життя, а казкові персонажі повертаються у свої легенди. Залишається лише пам’ять про тепло, дари і відчуття, що навіть у великому місті існує час, коли невидиме стає ближчим, а стародавні таємниці ще раз нагадують: кожне свято має свій кінець, щоб ми знову навчилися чекати дива.