Серед історичних та меморіальних об’єктів столиці України є й такі, що апелюють не до подій, а до кінообразів. Один із них — пам’ятник Глібу Жеглову та Володі Шарапову, встановлений 14 квітня 2009 року біля будівлі Міністерства внутрішніх справ на вулиці Богомольця. Скульптурна композиція отримала назву «Місце зустрічі змінити не можна» — на честь культового радянського телесеріалу 1979 року. Урочисте відкриття приурочили до 90-річчя створення карного розшуку в Україні, і символізм об’єкта мав стати нагадуванням про силу закону й служіння справедливості.
Автором композиції виступила група українських скульпторів під керівництвом академіка Володимира Чепелика. Фігури Жеглова (персонаж Володимира Висоцького) та Шарапова (роль Володимира Конкіна) у бронзі втілюють конкретну сцену з фільму — той момент, коли оперативники наближаються до театру, щоб затримати злочинця на прізвисько Ручечник. Цей епізод у серіалі втілює максимальну напругу, оперативну злагодженість та символічну межу між злом і правосуддям. Важливий штрих у композиції — фігура кішки, схована під підбором Жеглова, яка символізує перемогу над бандитизмом. Первісна ідея окремого образу кішки була змінена — натомість вирішено зробити її частиною сцени, де вона буквально «під каблуком» у правоохоронця.
Цей пам’ятник не є типовим для українського контексту вшанування пам’яті. Він зберігає радянську традицію героїзації кінематографічного образу, одночасно вказуючи на ідеологічну функцію кіно у формуванні уявлень про мораль і правоохоронну систему. Можна трактувати його як міфологізований символ: він не стільки про реальних борців із криміналом, скільки про телевізійну інтерпретацію справедливості, яка досі впливає на суспільну уяву. Міністр МВС Юрій Луценко під час відкриття сказав: «Цей пам’ятник має щодня нагадувати — злодій повинен сидіти у тюрмі». Але це також пам’ятник тому, як суспільство прагне знайти моральний орієнтир у вигаданих, але сильних образах.
Пам’ятник Жеглову та Шарапову став однією з найпарадоксальніших скульптурних робіт Києва: це одночасно і пошанування фіктивних персонажів, і інструмент самоідентифікації для силових структур. Він формує міське середовище як наративну тканину — через алюзії, цитати та колективну пам’ять. І хоча дискусії про доречність подібних образів у публічному просторі лише зростають, монумент залишається прикладом того, як культурна спадщина може функціонувати поза прямими історичними контекстами — як емоційний і моральний символ у міському ландшафті.
