Ресторани радянського Києва були чимось набагато більшим, ніж просто місцем, де можна поїсти. Вони нагадували закриті клуби для обраних, у які важко було потрапити без зв’язків, готівки «на чай» і правильної поведінки. У місті-мільйоннику в 60-х діяло лише півтора десятка ресторанів. Згодом кількість зросла, але проблема залишалась: не всім було «можна» або «варто» туди заходити. Відвідувач без «потрібного обличчя» ризикував бути проігнорованим персоналом, який чітко відрізняв вигідного клієнта від того, хто лише займає місце.
Ресторани ділились за категоріями – «люкс», «вища», «перша», «друга» – і цей поділ мав не стільки смаковий, скільки ієрархічний підтекст. Офіціанти були людьми, що володіли не лише меню, а й владою. Чайові були заборонені, але практикувались повсюдно. Бармени вважались обраними, а кухарі з досвідом стажування за кордоном мали привілейований статус. Щоб обідати у популярному ресторані, треба було не лише мати гроші, а й знати, до кого звернутись і скільки дати на «кишеню».
Меню пропонувало не так смакову різноманітність, як демонстрацію дефіциту: сезонні овочі, звичні страви, мінімум екзотики. Ікра й осетрина були не щоденним раціоном, а винятком для бенкетів. Та й ті подавалися грамами, не ложками, як у легендах. Графік роботи ресторану також диктував абсурдні правила: світло вимикали тричі перед закриттям, а у вихідні працювали менше.
Ресторани радянського Києва сьогодні оповиті романтизованою ностальгією. Але за цією вуаллю – жорстка система привілеїв, фільтр на вхід, дефіцит і контроль. І хоча деякі з них існують і досі, нинішній ресторанний Київ кардинально інший: відкритий, різноманітний і здатний нагодувати кожного, а не лише обраних.
