Іван Григорович-Барський — одна з ключових постатей в історії архітектури Києва XVIII століття. Народжений у родині київського купця, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, однак до архітектурної діяльності прийшов не одразу. Його шлях до зодчого почався через службу в магістраті та участь у міських справах. Уже в зрілому віці, перейнявшись практикою старших майстрів, Іван стає автором десятків культових і світських споруд, які поєднують українські традиції з впливами європейського бароко та класицизму. Його твори не лише прикрашали місто, а й служили його розвитку — як-от міський водогін на Подолі з фоном “Самсон”, що став символом інженерної та естетичної думки епохи.
Його архітектурна мова — це синтез народної творчості, форм українського дерев’яного будівництва й новітніх стилістичних рішень. Покровська церква (1766) та Набережно-Микільська церква (1772–1775) на Подолі є яскравими прикладами такого підходу. У творчості зодчого простежується глибока увага до композиції, декору, функціональності та місцевого контексту. Його діяльність не обмежувалася Києвом: на замовлення родини Розумовських він зводить собор Різдва Богородиці у Козельці, а за підтримки Петра Калнишевського — розбудовує Межигірський монастир. Частина його робіт — зокрема корпуси Києво-Могилянської академії, хлібний магазин і низка монастирських споруд — були втрачені під час пожеж чи в XX столітті, однак стиль Григоровича-Барського лишився пізнаваним і впливовим.
Після смерті у 1791 році Івана Григоровича-Барського поховали неподалік відбудованої ним церкви Богородиці Пирогощої на Подолі. Хоча точне місце поховання не встановлене, пам’ять про нього збережена в топонімах, пам’ятних монетах, фільмах і навіть хибно ідентифікованих портретах. Вулиця в Києві, пам’ятний хрест у Красногірському монастирі, конверт з маркою — все це знаки вдячності зодчому, який сформував обличчя старого Києва. Його спадок — це не лише муровані стіни, а й візуальна мова, в якій Київ XVIII століття розповідає свою історію.
