Дмитро Михайлович Гнатюк — одна з найяскравіших постатей української культури XX століття, чий талант і діяльність стали невід’ємною частиною мистецького і політичного життя Києва. Його баритон полонив слухачів в усьому світі, а сам він не лише прославив українську пісню, а й активно впливав на розвиток культури як депутат, громадський діяч і людина, що вболівала за долю української нації. Київ став для нього і місцем натхнення, і полем творчої та суспільної боротьби, і домівкою, з якою він не розлучався до останніх днів.
Народився Дмитро Гнатюк 28 березня 1925 року в селі Мамаївці на Буковині, яка на той час була частиною Румунії. Його шлях до великої сцени був сповнений труднощів і випробувань. Дитинство минуло в умовах національного гноблення, а юність — під тінню Другої світової війни. Він пройшов фронти, встигнув закінчити авіаційне училище, служити у льотних частинах, але серце його невпинно тяжіло до мистецтва. Саме тому, після війни, попри військову кар’єру, він вступив до Київської консерваторії, яку закінчив у 1951 році, одразу отримавши запрошення до Національного академічного театру опери та балету України ім. Т. Шевченка.
Саме в Києві розпочався стрімкий злет Гнатюка як оперного співака. Його баритон був винятковим — оксамитовий, глибокий, надзвичайно проникливий. У репертуарі Гнатюка були найскладніші оперні партії: Остап у «Тарасі Бульбі» Лисенка, Онєгін у однойменній опері Чайковського, Мазепа, Ріголетто, Скарпія, Грязной — всі ці ролі вимагали не тільки вокальної майстерності, а й глибокої драматичної гри, якою Гнатюк володів блискуче. Він був артистом, що не просто співав, а переживав кожну роль, занурювався в неї повністю. Кожен його виступ у Київській опері ставав подією, кожна поява на сцені — святом для глядача.
Однак не тільки оперна сцена принесла Дмитру Гнатюку славу. Він був і чудовим камерним виконавцем, і популяризатором української народної пісні. Його записи “Два кольори”, “Києве мій”, “Ніч яка місячна”, “Ой, ти дівчино, з горіха зерня” стали справжніми шедеврами, що закарбувалися у серцях мільйонів. Саме завдяки Гнатюку українська пісня звучала в найпрестижніших залах світу — від Парижа до Токіо, від Лондона до Монреаля. Але при цьому він ніколи не відривався від рідної землі, залишаючись мешканцем Києва, людиною, яка щиро любила це місто, надихалася його красою і атмосферою.
Його активність не обмежувалася лише мистецтвом. З 1972 року Дмитро Гнатюк став художнім керівником Київського театру опери та балету, а згодом — і його директором. Під його керівництвом театр пережив оновлення репертуару, збагачення трупи, активні гастролі, і став однією з провідних оперних сцен Східної Європи. Гнатюк мав неабиякий організаторський хист, умів знайти спільну мову як з творчими людьми, так і з чиновниками, завжди відстоюючи інтереси мистецтва.
У 1980-х і 1990-х роках він активно займається громадською та політичною діяльністю. Він був обраний народним депутатом Верховної Ради України трьох скликань. У парламенті виступав як захисник культури, мови, освіти. Він боровся за гідне фінансування театрів, підтримку національного кінематографу, збереження історичної спадщини Києва. Особливо активно відстоював інтереси мистецьких інституцій, які потерпали у важкі роки трансформації незалежної України. Його депутатська діяльність не була формальністю — він залишався людиною дії, здатною добиватися результатів.
Крім того, Гнатюк був одним з ініціаторів створення Національної академії мистецтв України, до якої його згодом обрали дійсним членом. Його внесок у мистецтво було відзначено численними нагородами: званням Героя України, Народного артиста СРСР, Державними преміями, орденами та медалями. Але попри численні регалії він залишався людиною глибоко скромною, щирою, доброзичливою — так його пам’ятають колеги, друзі, учні.
Життя Дмитра Гнатюка завжди було тісно переплетене з Києвом. Його квартира на вулиці Франка, де він прожив кілька десятиліть, стала місцем, куди приходили музиканти, журналісти, молоді співаки за порадою і підтримкою. Він підтримував молодих виконавців, допомагав їм знайти себе, вчив не тільки співу, а й мистецтву бути Людиною. Він із тривогою спостерігав за змінами в місті, болісно сприймав втрату старих київських будівель, знищення архітектурної спадщини, засилля комерції над культурою. Але до кінця залишався оптимістом — вірив у молодь, у силу української пісні, у непереможний дух Києва.
Помер Дмитро Гнатюк 29 квітня 2016 року в Києві, залишивши по собі не просто багату спадщину, а цілу епоху. Його поховали на Байковому кладовищі — поряд із тими, хто творив українську культуру і чию велич визнає історія. Але голос Дмитра Гнатюка і далі звучить — у записах, у пам’яті людей, у піснях, які тепер співають інші, але які неможливо уявити без його інтонації.
Дмитро Гнатюк був співаком, якому аплодував світ, і киянином, який залишався вірним місту, що дало йому можливість розквітнути.
Його баритон був символом української душі, а життя — прикладом служіння Києву, культурі й нації.