Іван Кавалерідзе — одна з найскладніших і найяскравіших постатей українського мистецтва XX століття. Скульптор, режисер, драматург, митець-інтелектуал, якого неможливо втиснути в однозначну політичну або естетичну рамку. Він творив у добу, коли митця могли вшанувати орденом, а наступного дня — знищити за інакомислення. Його життя — це постійний баланс між творчістю та виживанням, між особистою свободою й офіційною лояльністю, між щирістю та обережністю.
Народився Кавалерідзе 1887 року на Сумщині в родині українки та грузина. Навчався в Київському художньому училищі, згодом — у Петербурзі та Парижі, де вдосконалювався в майстернях Родена й Аронсона. Його перший серйозний успіх — перемога в конкурсі на пам’ятник княгині Ользі в Києві — ознаменував прихід нової постаті в українське мистецтво. Але Кавалерідзе був не лише скульптором: його вабив кінематограф. Він створив десятки фільмів, серед яких “Злива”, “Коліївщина”, “Наталка Полтавка”, “Григорій Сковорода”, і водночас продовжував монументальну діяльність, ліплячи пам’ятники Шевченку, Артему, Сковороді.
Його біографія сповнена парадоксів. Офіцер денікінської армії, згодом — радянський депутат. Автор фільмів про визвольну боротьбу, який водночас став лауреатом сталінських нагород. За німецької окупації — очільник відділу культури Київської міської управи, що дало привід для звинувачень у колабораціонізмі, хоча сам митець допомагав зберігати архіви студії та годувати працівників. Історія його життя — це свідчення складного вибору між життям і честю, мистецтвом і політикою, любов’ю й самотністю. Попри втрати — загибель сина, розстріл доньки, зруйновані шлюби — він зберіг вірність мистецтву й людській гідності. Працював до останніх днів: навіть у 90 років переробляв скульптуру Сковороди на Подолі, борючись із цензурою.
Київ залишився основною сценою життя Івана Кавалерідзе. Його помешкання на Великій Васильківській та майстерня на Андріївському узвозі — нині музей — стали просторами, де народжувалася українська модерна ідентичність у скульптурі та кінематографі. Помер митець 1978 року, залишивши по собі спадок, який досі змушує замислюватися: як творити, коли навколо — царство кривих дзеркал?