Кирило Вікторович Булкін — постать, що охоплює кілька вимірів української культурної реальності. Актор, журналіст, бард, публіцист, режисер, поет, перекладач, громадський діяч — він творить власну мозаїку вже понад три десятиліття, завжди повертаючись до Києва як до головної сцени свого життя. Народжений 5 вересня 1967 року в Києві, Кирило Булкін виростав у родині інтелектуалів: його дід Володимир Беліцер — знаний академік АН УРСР, біохімік; мати — Наталя Беліцер, доктор біологічних наук; батько — інженер-суднобудівник Віктор Булкін. Родинне середовище поєднувало наукову традицію з повагою до культури, що, без сумніву, сформувало внутрішній компас майбутнього митця. Навчання у престижній школі №145 у Києві і вступ на фізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка підтвердили схильність до точних наук. Згодом він вступив до аспірантури Інституту теоретичної фізики АН УРСР, але 1989 року, усвідомивши власне покликання, рішуче залишив науку заради театру. Рішення, що стало точкою біфуркації для усього його подальшого життя.
У перші роки творчого шляху Булкін грав у Театрі «Колесо», де з’явилися його перші ролі, серед яких — Бард у «Триптиху для двох» та Певец у виставі за Беранже. У 1992 році створив власний театр-студію «Маргарита», яка існувала до 1999 року й стала унікальним простором для камерного, авторського театру. Саме в цей період він починає створювати моновистави — сценічні висловлювання, що поєднували глибоку поезію й акторське проникнення: Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Світличний, Микола Гумільов, Володимир Висоцький стають персонажами й голосами його вистав. У виставах, як-от «Щоб ми ніколи ні перед ким не схилилися» чи «До нескінченності дерзати!», він виступає не просто виконавцем, а й режисером, драматургом, свідомим транслятором національного коду. Його театр — це майданчик не лише для драми, а й для політичної, історичної, духовної розмови. Паралельно, у 1996–2004 роках, Кирило Булкін стає помітним на українському телебаченні: веде новини на телеканалі ТЕТ, програму «Ситуація» на «Магнолія-ТВ», працює журналістом на каналах УТ-1, «Інтер», «КТМ». Його стиль — стриманий, але небайдужий, завжди з внутрішнім етичним імперативом. Він ніколи не грає у журналістику — він у ній живе. У 2004–2005 роках він стає головним редактором радіо «НАРТ — Чесна хвиля», а з 2005 до 2008 року — журналістом та ведучим української редакції «Радіо Свобода». Саме там народжуються його радіопроєкти, зокрема записи бардівських концертів, інтерв’ю з митцями, соціальні есеї.
З 2009 року Булкін працює як фрилансер: пише, грає, перекладає, співає, організовує мистецькі події. Він є співзасновником громадської організації «МАМАЙ» — мобільної агенції мистецьких акцій, що перетворює театральну сцену на соціальний інструмент. Її проєкти — це пам’ять про героїв, утвердження національної ідентичності, гідність у мистецтві. З 2011 року він є актором і директором театру Володимира Завальнюка «Перетворення», де грає Шекспіра, Лесю Українку, Тараса Шевченка, Оскара Вайльда, Жана Ануя. Його Козак Мамай, Хведір Вовк, Полоній, Гремйо чи Глостер — не лише театральні образи, а й метафори української історії, долі, спротиву.
Особливе місце в його творчості займає бардівська пісня. Перший альбом «Дивний театр» було записано ще у 1997 році. Його пісні — іронічні, гіркі, бунтарські, іноді трагічні, завжди чесні. Серед найвідоміших композицій — «Кому ти потрібний?», «Кунсткамера», «Дві пори», «На моїй землі», «Політичні коломийки», «Ворог». Він співає вірші Висоцького, Беранже, Кіплінґа, Світличного, Окуджави, Стуса, а часто — свої власні. Його інтонація — це суміш бардівської традиції 60-х з сучасним українським контекстом, де кожна пісня — громадянський акт.
Особливої ваги набула його співпраця з текстами Редьярда Кіплінґа. У 2023 році вийшов бардівський альбом «Замовляння долі», де поезії Кіплінґа постають у перекладах Володимира Стуса, Євгена Сверстюка, Володимира Чернишенка. Булкін переконує, що Кіплінґ — не поет імперії, а поет вічного, і його тексти дивовижно резонують із Україною під час Революції Гідності, у дні війни. Як приклад — вірш «Діти», написаний рівно за сто років до подій на Майдані, але ніби створений для Небесної сотні.
Окрім театру й пісень, Кирило Булкін активно публікується як публіцист і поет. Його книжка «Доцільне та парадоксальне» (2007) — це збірка есеїв, що торкаються філософії, моралі, ідентичності. Як перекладач він підготував українське видання «Онлайнової журналістики» Джима Голла. Його тексти друкувались у виданнях «Шлях перемоги», «Майдан», «Телекритика», «Українська правда», «Освіта України». Вони завжди мають особистий тон і водночас — універсальний резонанс.
За багаторічну діяльність Кирило Булкін був відзначений рядом нагород. У 2010 році він став лауреатом премії імені Василя Стуса — однієї з найпрестижніших недержавних нагород в українському культурному просторі. Також отримував нагороди фестивалів «Перлини сезону», «Повстанська ватра», «One Man Show» у Молдові. Проте найвагомішим здобутком залишається його місце в сучасному культурному ландшафті — як одного з тих, хто тримає українське слово й пісню в часи, коли це необхідно.
Його мистецтво — це діалог із часом. Його Київ — не лише місто вулиць і вистав, а простір для культурного чину. Він не прагне гучної слави — натомість обирає глибину, чесність, смисл. Він грає для тих, хто ще здатен слухати. І саме тому Кирило Булкін — бард Києва, голос культури і спротиву.