Михайло Буділовський належить до тих архітекторів, чиї будівлі знають тисячі киян, але ім’я довгий час залишалося в тіні. Народжений у 1928 році в Радомишлі, він сформувався як архітектор у повоєнному Києві, в епоху, коли місто одночасно відбудовувалося і шукало нову мову архітектури. Навчання в Київській школі прикладного мистецтва, а згодом у Київському будівельному інституті, дало йому не лише професійну базу, а й доступ до кола яскравих викладачів. Особливий вплив на нього мав Йосип Каракіс — один із ключових архітекторів українського модернізму, чия увага до простору, конструкції та людини відчувається і в роботах Буділовського.
Працюючи в «Київпроекті» до кінця 1970-х років, Буділовський опинився всередині великої радянської проєктної машини, яка водночас обмежувала й давала можливості. У рамках суворої системи він намагався робити Київ сучаснішим, живішим і людянішим. Саме тоді з’явилися будинки-«ромашки» на Оболоні — експериментальні житлові споруди, що стали результатом пошуку альтернативи масовій типовій забудові. Їхня форма й метод будівництва були відповіддю на конкретний виклик: як зводити будинки, не знищуючи природне середовище. Ідея підйому поверхів, коли перекриття монтувалися на землі й підіймалися домкратами, дозволяла зберегти ландшафт і водночас пришвидшити процес. Ці будинки й сьогодні залишаються однією з архітектурних візитівок Оболоні, хоча їхній вигляд значно спотворений хаотичними утепленнями.
Не менш важливою частиною київської спадщини Буділовського стали універсами та громадські будівлі. Торгівля, на його переконання, мала бути не утилітарною, а святковою, відкритою, наповненою світлом і повітрям. Цей підхід чітко простежується в універсамах на площі Дружби народів і на Борщагівці, де модерністська логіка поєднувалася з українською традицією ярмарків і відкритих торгових просторів. Такі будівлі мали формувати не лише сервісну інфраструктуру, а й міське життя.
Окреме місце в його творчості займає житловий будинок на площі Перемоги, нетиповий для Києва як за конструктивним рішенням, так і за пластикою фасадів. Будівля на опорах стала вимушеною відповіддю на складні ґрунтові умови — колишнє русло річки вимагало глибоких паль і нестандартних інженерних рішень. Поруч розташований будинок на нинішній вулиці Гончара був спроєктований як самостійний об’єкт, із ритмом еркерів у шаховому порядку, що надавали фасаду динаміки й індивідуальності. Колись ці будинки сприймалися як зразки сучасної архітектури, але з часом їхній образ був зруйнований безсистемним заскленням і змінами, які не враховували авторський задум.
Важливою сторінкою в архітектурній історії Києва стали також хореографічне училище на Сирці та дитяча бібліотека на Нивках. Училище замислювалося як цілісний комплекс для обдарованих дітей з усієї України — із навчальними корпусами, гуртожитками, залами та концертним простором, органічно вписаними в паркове середовище. Тут уперше в Україні були застосовані великі склопакети без палітурок, що на той час виглядало надзвичайно прогресивно. Дитяча бібліотека, схована на узліссі парку, вирізнялася тонкою роботою з цеглою. Кладка «в пустошовку», де кожна цеглина читається окремо, надавала будівлі тактильної глибини й тепла, рідкісних для радянської громадської архітектури.
Буділовський завжди віддавав перевагу натуральним матеріалам — цеглі, бетону, склу — і вмів працювати з ними так, щоб вони створювали не холодну масу, а живу архітектуру. Його київські споруди були частиною ширшого процесу повернення радянської архітектури до світового контексту в 1960-х роках, після десятиліть ізоляції та соцреалістичного диктату. Не випадково сьогодні саме цей період викликає великий інтерес у міжнародної професійної спільноти.
Трагічні обставини змусили архітектора залишити Київ у 1978 році. Після еміграції до США його ім’я надовго зникло з радянських видань і проєктної документації, а справедливість почала відновлюватися лише в незалежній Україні. Проте будівлі залишилися. Вони й досі формують міський простір, навіть якщо втратили первісний вигляд. Це модерністський Київ, створений із вірою в прогрес, раціональність і людину, Київ, який легко втратити, якщо не навчитися бачити цінність у повсякденній архітектурі.