Микола Олялін — один із тих акторів, для кого кіно було не лише професією, а долею. Народжений у селі Опіхаліно в далекій Вологодській області, він пройшов довгий і непростий шлях до української столиці, де став не просто мешканцем, а видатною особистістю культурного життя Києва. Навчання у Ленінграді, акторська праця в театрі Красноярська, і, зрештою, стрімкий злет у кіно — все це лягло в основу творчої біографії, у якій ролі ставали життєвими етапами. Його Цвєтаєв у стрічці «Визволення» запам’ятався як уособлення гідності та честі солдата, а участь у «Джентльменах удачі» продемонструвала здатність перевтілення — від воїна до комедійного персонажа. Після переїзду до Києва він понад чотири десятиліття залишався тут не лише мешканцем, а й співтворцем культурної атмосфери міста, незмінно пов’язуючи свою творчу долю з кіностудією імені Довженка.
Олялін був не лише актором, але й режисером, сценаристом, людиною широких інтересів. У фільмі «Береги в тумані» він не побоявся звернутись до суперечливої постаті Врангеля, за що ледь не заплатив ціною кар’єри. Свою правду, чесність та глибину актор переносив не лише на екран, а й у життя. Навіть у найнебезпечніших трюках він волів працювати самостійно — їздив верхи, фехтував, володів зброєю. Та найбільшим його досягненням залишалося вміння торкатися сердець глядачів — і у фільмах про війну, і в соціальних драмах, і в мелодрамах. Принциповість щодо якості кіно у 1990-х роках стала причиною його тривалої відмови зніматись — Микола Володимирович вважав нове кіно бездушним, продюсерським продуктом, далеким від справжнього мистецтва. Водночас він залишався вірним Києву, де жив на проспекті Перемоги, писав нариси, спілкувався з молодими акторами та розмірковував про сенс творчості.
Особисте життя Оляліна було винятково стабільним і щирим. Дружина Неллі, з якою він познайомився ще у Красноярську, залишалась його опорою на всіх життєвих етапах. Хоча популярність приносила виклики — увага прихильниць, виснажливі гастролі, пристрасть до алкоголю — він зміг побороти слабкості заради сім’ї. Його діти не обрали акторського шляху, але онук Олександр продовжив творчу лінію як мультиплікатор. Зі здоров’ям, зокрема серцем, він боровся довго та наполегливо — операція у клініці Амосова, яку підтримали київські друзі та військові, символізувала його тісний зв’язок з містом. Помер Микола Олялін у Києві 2009 року, похований на Байковому цвинтарі поряд із іншими великими — Биковим і Брондуковим. Його могила стала ще одним символом присутності актора в історії столиці. Серед численних нагород — звання народного артиста, орден князя Ярослава Мудрого, державна стипендія — визнання його внеску у культуру. Але головне — любов глядачів, яка пережила час, і Київ, що став його другою батьківщиною.
