Микола Зеров — видатний український інтелектуал, що не піддавався кон’юнктурі й не відмовився від ідеї високої культури навіть перед обличчям смерті. Народжений у 1890 році в Зінькові на Полтавщині, він став знаковою постаттю київського культурного середовища 1920-х років. Його глибока ерудиція, захоплення античною літературою, латинню, французькими поетами й перекладацькою справою формували нову модель української літературної еліти. Водночас цей шлях інтелектуального лідерства поставив його у пряму опозицію до партійної ідеології, яка вважала справжнім письменником лише вихідця з села з «правильною» класовою приналежністю.
У Києві Зеров навчався, викладав, жив і творив. Він оселився на вулиці Великій Підвальній, згодом переїхав на Богдана Хмельницького. Саме тут у міжвоєнному Києві сформувалося угруповання неокласиків: Зеров, Рильський, Филипович, Драй-Хмара, Клен — поети, які, попри голод і злидні, обирали шлях інтелектуального стоїцизму. Їх об’єднувала віра в європейськість української культури, у силу традиції й гуманістичні ідеали. Зеров, який не прагнув кар’єри чи партійних лаврів, став професором Київського інституту народної освіти, захоплював студентів блискучими лекціями, але його інтелектуальна самостійність обернулася підозрою та цькуванням. Аплодисменти в аудиторії перетворилися на доказ провини.
Розстріляний 3 листопада 1937 року в Сандармосі, Зеров був одним із десятків тисяч представників української інтелігенції, які стали жертвами сталінського терору. Його провина — відданість слову, естетика античності й відмова бути інструментом ідеології. У засланні він перекладав Вергілія, пив чай із пакунків дружини Софії, яка, не знаючи про його смерть, ще довго відправляла йому листи й передачі. Його творчість, переклади й наукові праці стали мостом між Європою і Україною, між класикою і модерном. У Києві залишилися адреси, де він жив, але справжня пам’ять про Зерова — в українській культурі, що встояла попри спробу її знищення.