Олександр Богомазов — ім’я, що тривалий час залишалося поза межами великого наративу українського мистецтва, попри його виняткову вагу. “Український Пікассо”, майстер кубофутуризму, новатор і мислитель, він був не лише художником, а й цілісним філософом живопису. Його життя розгорталося в складному контексті XX століття — між тиском родини, ідеологічним пресингом і пошуками мистецької правди. Київ став для нього не просто місцем творчості, а органічною частиною його стилю — індустріальним, динамічним, ритмічним, як його живопис.
Народжений 1880 року в селі Янків Ріг, Богомазов мав суперечливе дитинство: суворий релігійний батько, зрада матері, атмосфера конфлікту. Та вже в юності він проявив мистецький хист і потяг до прекрасного. У Києві навчався в художньому училищі, з якого був виключений за участь у студентських страйках, однак повернувся до мистецтва завдяки підтримці наставника Сергія Світославського. Впертий у свободі, він не прийняв обмежень батьківської волі й пройшов власний, тернистий шлях. Його пошуки привели до створення трактату “Живопис та елементи” — одного з найглибших теоретичних текстів українського авангарду.
Поряд із філософським осмисленням форми й кольору, Богомазов не відмовлявся від емоційної складової. Центральною постаттю в його житті стала Ванда Монастирська, “голубка Діна”, яку він кохав із витонченістю поета. Після довгих років залицянь пара обвінчалася у 1913 році, а згодом разом пережила роки голоду, переслідувань, бідності та викладання в художніх школах Києва. Після повернення з Кавказу, де вони тимчасово шукали роботу, Богомазов працював у друкарських майстернях, створював ескізи для грошей, малював плакати — і не полишав творчості.
Він був тихим, але рішучим — без епатажу Малевича чи маніфестів Бойчука. Його картини промовляють до глядача через рух і ритм, де геометрія — не лише форма, а спосіб бачення. Навіть у роки, коли мистецтво почали підпорядковувати ідеології, Богомазов залишався вірним собі. У 1930 році він помер від сухот, після розпису агітпароплава. Його смерть пройшла непомітно для офіційної культури — натомість полотна відправили за кордон на виставки, а кошти з фонду пам’яті витратили на літак для радянської армії. Вдова і донька залишилися без засобів до існування.
Лише в 1966 році Київ знову згадав про свого авангардиста: перша посмертна виставка започаткувала процес повернення імені Богомазова в історію українського мистецтва. Сьогодні його картини є частиною колекцій по всьому світу, а в Києві, на Вознесенському узвозі, 18, де він жив, встановлено меморіальну дошку. Творчість Богомазова — це приклад того, як мистецтво може бути актом внутрішньої свободи.
