Степан Андрійович Бандера (1 січня 1909, Старий Угринів — 15 жовтня 1959, Мюнхен) — український політичний діяч, один із лідерів та ідеологів націоналістичного руху XX століття. Його постать в історії України вкрай суперечлива: для багатьох він символ боротьби за незалежність і героїчний провідник ОУН, а для інших — зрадник та колаборант, відповідальний за воєнні злочини. Ім’я Бандери досі здатне викликати запеклі суперечки, а російська пропаганда вже багато десятиліть робить із нього карикатурного «страшилку». Приміром, росіяни називають українських патріотів «бандерівцями» та таврують самого Степана Бандеру як «нацистського посіпаку» і «кривавого злочинця».
Цікаво, що народився провідник ОУН саме 1 січня — і нині цей день став нагодою для щорічних смолоскипних маршів на його честь. Від 2009 року, коли відзначали 100-літній ювілей Бандери, у Києві, Львові та інших містах України першого січня збираються колони людей із запаленими факелами та національними прапорами, вшановуючи пам’ять цього діяча. Такі смолоскипні ходи організовують патріотичні організації та партії, підтримуючи традицію, що зародилася у середовищі українських націоналістів і з часом поширилася по всій країні. Ця видовищна акція нерідко критикується опонентами як «театралізоване вогняне шоу» ультраправих, але для її учасників марш є способом виказати повагу до борців за волю України. Іронія долі в тому, що самі росіяни щороку гучно святкують Новий рік у ніч на 1 січня — фактично підіймаючи келихи на день народження свого уявного «демона», як вони охрестили Бандеру.
Степан Бандера народився в родині священника на Галичині та змалку долучився до українського національного руху. Ще юнаком він вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), яка боролася проти польської влади за права українців. У 1930-х роках Бандера став крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях і організатором низки підпільних акцій. Зокрема, бойовики ОУН під його керівництвом здійснили резонансні замахи на польських урядовців (наприклад, убивство міністра Броніслава Перацького у 1934 році), за що Бандеру заарештували польські сили безпеки і засудили до довічного ув’язнення. У вересні 1939 року, коли нацистська Німеччина розпочала Другу світову війну та окупувала Польщу, Бандера вийшов на свободу.
На початку німецько-радянської війни Бандера очолив революційне крило ОУН (відоме як ОУН(б)) і разом зі соратниками намагався скористатися історичним шансом, щоб проголосити відновлення Української держави. 30 червня 1941 року у Львові Ярослав Стецько від імені Бандери проголосив Акт відновлення Української Держави — проте нацистська Німеччина не підтримала українську незалежність. За відмову відкликати цей Акт Бандеру заарештували гітлерівці; більшу частину Другої світової війни він провів ув’язненим у концтаборі Заксенгаузен. Попри це, радянська історіографія і сучасна російська пропаганда досі таврують Бандеру як «німецького прислужника», замовчуючи той факт, що нацисти кинули його за ґрати.
У той час, коли Бандера перебував у неволі, його однодумці продовжували боротьбу. Бойове крило ОУН — Українська повстанська армія (УПА) під проводом Романа Шухевича — діяло в підпіллі проти нацистів, а згодом розгорнуло запеклий партизанський опір радянській владі. УПА також вела важкі бої з польськими збройними формуваннями, відстоюючи контроль над Волинню та Галичиною. Ці події супроводжувалися масовими жертвами серед цивільного населення, через що ОУН і УПА звинувачують у етнічних чистках поляків та насильстві над євреями під час війни. Сам Степан Бандера не брав безпосередньої участі в тих кривавих подіях, перебуваючи під наглядом гестапо. Тим не менш, його ім’я тісно пов’язане з діяльністю ОУН-УПА, і всі найжорстокіші епізоди історії націоналістичного руху опоненти приписують особисто йому. Насправді ж багато з цих звинувачень перебільшені або відверто міфологізовані: Бандера фізично не міг керувати діями УПА, сидячи в гестапівській в’язниці, а чимало «страшилок» про бандерівців вигадані радянською пропагандою.
Після війни Бандера продовжив керувати визвольним рухом в еміграції. Він оселився у повоєнній Німеччині, очолював Закордонні частини ОУН і підтримував підпілля на радянських теренах. Радянські спецслужби полювали на Бандеру як на свого непримиренного ворога. У 1959 році агент КДБ Богдан Сташинський здійснив успішний замах на життя Бандери в Мюнхені, отруївши його із спецпістолета струменем ціаністого калію. Так трагічно обірвалося життя провідника ОУН. Утім, образ Степана Бандери не зник: для тисяч українців він залишився втіленням нескореного борця з окупантами, а для радянської системи — став зручним символом «буржуазного націоналізму», який треба було демонізувати і ненавидіти.
В незалежній Україні постать Бандери отримала нове життя та стала предметом гарячих дискусій. У Західній Україні він для багатьох – національний герой: йому встановлено пам’ятники, його іменем названо вулиці, виходять книги й фільми про нього. 2010 року тодішній президент Віктор Ющенко навіть присвоїв Степанові Бандері звання Героя України (посмертно), що викликало міжнародний резонанс і суперечки всередині країни; згодом цей указ було скасовано судом. Натомість у Східній Україні та серед старшого покоління, яке зростало під впливом радянської пропаганди, довго домінувало негативне ставлення до Бандери як до «фашиста». Втім, після початку війни Росії проти України у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення 2022-го, образ Бандери для значної частини суспільства перестав бути маргінальним – його прізвище тепер нерідко скандують бійці на фронті як символ незламності, а гасло «Слава Україні – Героям слава!», яке використовували бійці УПА, стало офіційним військовим вітанням ЗСУ. У самому Києві, з яким за життя Бандера був майже не пов’язаний, його ім’я нині носить одна з магістралей міста: у 2016 році колишній Московський проспект перейменували на проспект Степана Бандери — цей факт викликав різко негативну реакцію у російської влади.