Володимир Білоконь — сучасний український скульптор і майстер художньої ковки, який залишив глибокий слід у візуальному образі Києва. Його мистецтво балансує між реальністю та фантазією, створюючи вуличні скульптури, що стають не лише окрасою міста, а й його душевними маркерами. Народжений у родині коваля, Білоконь поєднав традиційне ремесло з сучасним мистецтвом, вивівши скульптуру у публічному просторі на новий рівень. Його творчість напрочуд «київська»: вона сповнена ліричності, гумору, тепла та глибокої любові до міста.
Одна з найвідоміших його робіт — скульптурна композиція «Закохані ліхтарі» на Майдані Незалежності. Вигнуті ніжно ліхтарні стовпи, що тягнуться одне до одного в поцілунку, стали не просто арт-об’єктом, а символом романтичного Києва, улюбленим місцем для фотографій та освідчень. Інша знакова скульптура — «Дерево зі стільцями» — була створена як алюзія на інтелектуальні розмови, дружбу і відпочинок. Об’єкт з’явився в самому центрі міста і закріпив імідж Києва як простору для культурного діалогу. Не менш цікавою є робота «Млинок для кави» на Андріївському узвозі — грайлива скульптура, що нагадує про дух київських кав’ярень і вуличних розмов.
У своїй майстерні Білоконь експериментує з металом, надаючи йому форми, що викликають посмішку і подив. Скульптор бере участь у міжнародних виставках, а також є куратором вуличних арт-проєктів у Києві. Його творчість не обмежується тільки декоративними об’єктами — у майстра є і глибоко філософські роботи, як от «Ожилий Сірник» — скульптура, що нагадує про тлінність моменту й цінність миті. Усе, що створює Білоконь, — це діалог із простором, із містом, із людьми, які щодня проходять повз і стають частиною твору, просто затримавшись на мить.
Завдяки Володимиру Білоконю Київ отримав нові символи — живі, щирі, доступні кожному. Його скульптури не вимагають пояснень, вони промовляють до перехожого мовою емоцій і відчуттів. Це не помпезні пам’ятники, а радше теплі жести, які запрошують усміхнутися, подумати, затриматися серед метушні. Білоконь зумів перетворити буденне на поетичне — і тим самим залишив у просторі Києва щось значно цінніше за бронзу чи чавун: присутність людського.
