Є люди, які проживають кілька життів одночасно. Для київської культурної спільноти таким феноменом став Володимир Ращук — актор театру й кіно, спортсмен, музикант і водночас чинний офіцер Нацгвардії, командир 7-ї роти батальйону «Свобода» бригади швидкого реагування «Рубіж». Його біографія схожа на монтаж динамічного фільму: ранкові тренування, виїзди на позиції, репетиції, знімальні зміни, волонтерські ініціативи для побратимів, мрії про власну моновиставу і — тепер — батьківство. 5 жовтня 2025 року він із дружиною, акторкою й співачкою Вікторією Білан, зустріли сина Ярему — подія, яка для багатьох завершує сюжет, але для Ращука лише вмикає наступний режим відповідальності. «Син — це твоє продовження», — говорить він без пафосу і додає, що не має наміру бути «татом на свята». У цьому формулюванні — вся його внутрішня установка: присутність дією.
Народжений 1987 року в Маріуполі, вихований спортом і сценою, він приїхав до Києва вчитися в університеті імені Карпенка-Карого, а з 2007-го виходив на підмостки Театру імені Лесі Українки. Ролі у «Виді з мосту», «Каліці з острова Інішмаан», «Загадковому нічному вбивстві собаки», шекспірівських інтерпретаціях загартували діапазон: від гострохарактерної буфонади до камерної психології. Та паралельно він вибудовував кінотраєкторію — від телесеріалу «Відділ 44» до «Чорного ворона», «Конотопської відьми», «Прикордонників», а в останні місяці — до жанрового хіта «Каховський об’єкт», де командир «Джміль» ніби зліплений із його бойового досвіду. У фентезі «Хрещатик 48/2» він постає іншим — майже міфологічним Києво-Кожум’якою, з тією ж інтонацією реаліста, який уміє тримати удар.
Ращук не приховує: війна зламала безліч ілюзій, натомість дала те, чого не купиш — ясність. Доброволець із перших тижнів повномасштабного вторгнення, він пройшов Київщину, Сіверськодонецьк і Бахмутський напрямок, кілька контузій, виснажливі ротації й командування підрозділом, коли «довелося стати на місце загиблого командира». Від бронежилетів — ушкоджені спина і коліна, постійний шум у вухах, падіння зору; відповідь — дисципліна: мінус 25 кілограмів за вісім місяців завдяки спорту й харчовому режиму, який він витримував навіть на передку. «Ми історію пишемо», — коротке резюме, у якому вміщується втома і впертість. Його цинізм — функціональний; сентиментальність — по-людськи не прихована. Він жорсткий у бою й м’який удома; на майданчику — педант, який може навчити цивільну знімальну групу штурмувати будівлю, тримати зброю, різати кути й взаємодіяти в двійках, бо «кожен свідомий українець має опанувати базові навички».
У професії йому довго нав’язували амплуа «великого хлопця» — охоронця, бійця, лиходія. Театр навчив іншому: перевтіленню. Він хоче довести, що здатний на широке емоційне піано — від комедії до високої трагедії. Мрія зіграти Святослава Хороброго логічна: культ сили як відповідальності, а не бахвальства. Мрія про моновиставу — теж симптоматична: «щоб глядачі вийшли і сказали: де ж там був Ращук?» Тобто зникнути в ролі до невпізнанності, розв’язавши головний вузол українського кастингу — стереотипи.
Його кар’єрні злети під час війни не випадкові й не опортуністичні. До 2022-го у нього було сім проєктів за сім місяців, 28 позицій у репертуарі театру, музичний гурт cabaret-band «А’лЯ PARTERR», спорт і змагання — життя на межі ресурсу. Повномасштабне вторгнення обрубало все, і довгий час на горизонті було лише військо. Повернення в кіно почалося у шпиталі з ролі в «Позивному “Тамада”» — як акторська реабілітація. Далі він узяв на себе амбіцію балансувати дві реальності — фронт і кадр — ціною відмови від частини проєктів, погоджуючись лише на те, що має сенс. Для «Каховського об’єкта» його «вимолювали» у командування заздалегідь — і це влучний образ для системної проблеми: суспільство прагне історій, але ці історії пишуть люди, яких важко навіть вирвати на день.
Ращук особливо гостро реагує на фальш. Його позиція щодо кіно про війну проста: «або документальна правда, або чесна метафора». «Каховський об’єкт» він захищає саме як метафору зомбованості — не містичної, а політичної й ментальної. «Зрадники», «совкові зомбі», побутові агенти впливу — не вигадка, а буденність, із якою стикаються військові на місцях. У цій оптиці жанрове кіно перестає бути втечею, натомість стає вправою з громадянської гігієни: навчитися розрізняти живе і неживе, своє і чуже, довіру і ворожу маску. Паралельно з побратимами він знімає «Побратим» — невеликий проєкт про міцність військової спільноти, що компенсує брак розуміння у цивільних.
Його київський день — це маршрут без пауз: базування підрозділу, тренування, короткі залітні знімальні дні, де треба «віддати правду», візит до театру, що «чекає місця», і повернення до майстерень — будівництво власного дому, проплаченого 21 лютого 2022-го, який попри все зводили далі. «Потрібні здоров’я й робота», — тверезо каже він, і це не про гроші як самоціль, а про можливість бути поруч, коли син вчитиме перші акорди, перші кидки й перші іноземні слова. Тут стає зрозуміло, що геройства йому не треба — потрібен мирний час, аби повернутися в цивільний ритм і нарешті зіграти свої полярні ролі.
Імідж для нього — інструмент: борода, вуса, фізична форма — частина ролі й частина служби. З бородою він важить кадр; без бороди — молодшає на десятиліття й перезавантажує амплуа. Дисципліна тіла допомагає дисципліні духу; злагодженість підрозділу — злагодженості творчої групи; командирський голос — таму, що вміє підвести сценічний ансамбль. Усе це збирається в профіль, де Київ — не просто місце роботи: це екосистема, у якій Ращук виріс як актор, загартувався як воїн і хоче виховувати сина як громадянина. Від театру Лесі Українки до студій на кіностудії, від знімальних локацій Хрещатика до навчальних полігонів — його карта міста вкрита точками відповідальності.
Ращук не просить індульгенцій. Він просить чесної розмови про працю — військову, акторську, батьківську. Про те, що фронт не «десь там», а за кілька станцій метро; що кіно, яке знімається нині в Києві, має обов’язок тренувати етику, а не тільки збирати касу; що театр — єдина територія, де актор може вирватися з кліше і нагадати: перевтілення — серцевина професії. Його історія — не про «супермена», а про людину, яка дисципліною й любов’ю тримає світ на місці. У час великих втрат він демонструє рідкісну якість — здатність не озлоблюватися. «Українські військові не мають злих очей», — каже він. Бо завдання не в ненависті, а в обороні свого. У цій, здавалося б, простій формулі — і ключ до його акторської правди: грати не «силу», а гідність; не «жорстокість», а волю; не «образ», а людину.
Володимир Ращук уособлює київську стійкість — офіцер, актор, батько. Він повертає у професію досвід фронту, у війну — людяність, у місто — сенс спільної справи. Поки триває його подвійний ритм, Київ має свого Кожум’яку реальності — того, хто і будує, і захищає, і вчить. І коли закінчиться війна, його сцена стане ширшою, але головна роль — бути поряд із родиною — нарешті отримає заслужений довгий прокат.