На околиці Києва, серед новобудов Теремків-2, стоїть споруда, яку рідко вказують у туристичних маршрутах, але яка, безперечно, заслуговує власного місця у міських легендах. Фонтан «Руслана», вмонтований у фасад соборної дзвіниці храму Преображення Господнього, — це не просто декоративна інсталяція. Він промовляє мовчки, повільно, крізь блиск мозаїки, через переплетення кольорів, створюючи відчуття, що між плитками приховано щось більше, ніж вода і камінь.
Зведений у 2015–2016 роках коштом «Ліко-Холдингу» та названий на честь матері голови компанії, цей фонтан уже з моменту свого народження ніс особисту пам’ять. Та пам’ять непомітно зрослася з легендою. За задумом італійських дизайнерів, мозаїка, складена з сотень фактурних плиток — молочних, небесно-блакитних, пісочних — створює ефект німбу, якщо дивитися від пам’ятника Митрополиту Володимиру. І саме тут починається містика: чому духовний німб має джерело не в іконі, не в іконописі, а у воді?
Близький погляд на фонтан відкриває ще одну загадку. Плитки не просто кольорові — вони рельєфні, наче стародавні обереги, зіркоподібні та ромбічні, подібні до язичницьких символів захисту. Сині квіти, мерехтливі квадрати, нерівні поверхні — усе це, здається, мало би бути частиною храмового декору, проте замість урочистої симетрії тут царює жива хвиля, ніби з пам’яті іншого Києва. Дехто каже, що ця мозаїка — зашифрований образ водяної брами між світами, інші — що візерунок повторює давні орнаменти керамічних капищ, знайдених під час будівництва.
Місцеві мешканці розповідають: уночі, коли дзвіниця затемнена, мозаїка неначе тьмяно світиться, не від ліхтарів, а зсередини. Нібито плитки набирають вологу і пробуджуються. Кажуть, одна жінка, минаючи фонтан зимового ранку, побачила, як з-поміж орнаменту ледь-ледь рухалася тінь, схожа на постать у накидці. Декому чується шепіт води, якої там немає — фонтан стоїть сухий, лише декор, але інколи чути краплі. І завжди здається, що вони падають за стіною.
Є ще один переказ, пошепки, — про Руслану, ту, ім’ям якої названо фонтан. Нібито вона мала особливий дар — втамовувати чужий біль одним словом. Її смерть стала шрамом для родини, і син, прагнучи увічнити її тишу, створив не пам’ятник, а мовчазний потік. Кажуть, фонтан мав бути справжнім — із водою, що спускається з висоти, але щось зупинило цей задум. Хтось з італійців заявив, що «вода не повинна текти звідси», і проєкт змінили.
Звідки ж узявся ефект німбу довкола митрополита? Це диво оптичної перспективи, але ті, хто бачив, кажуть: варто відійти на кілька метрів, і плитки, хаотично розкидані, сходяться у сяйві над головою пам’ятника. Світло, що грає на фасаді, створює променисту корону, таку, як у середньовічних святців. Та нібито були дні, коли цей німб сяяв навіть у сутінках. Хтось згадує, як у літній грозовий вечір, коли все небо було чорне, раптом над головою митрополита спалахнув невидимий вогонь. Свідки мовчать, бо не хочуть, щоб їх вважали вигадниками.
Є й інша легенда, тихіша: візерунок на мозаїці — це карта. Не географічна, а пам’яті. Древнього Києва, ще того, де горіли жертовники Перуна. Сині плитки — це вода Почайни, білі — Дніпровий туман, бежеві — піски Видубичів. І кожного разу, коли хтось дивиться уважно, карта відкриває йому його власну втрату. Бо фонтан не про воду, а про тишу.
Кажуть, одна дівчина з Теремків часто приходила сюди плакати. Вона втратила рідну сестру і не знала, куди подіти біль. Одного разу, торкаючись холодної плитки, вона відчула тепло, ніби рука відповіла. Відтоді вона більше сюди не приходила, але розповіла матері: «Там хтось живе. Не в храмі — у фонтані».
Сьогодні «Руслана» мовчить і блищить під сонцем, як панцир міського дракона. Люди проходять повз, не знаючи, що це не просто мозаїка. У ній немає води, але є відлуння — не людських голосів, а пам’яті. Київ завжди ховав свої брами. Одні — під землею, інші — у камені. А цей фонтан, можливо, є найновішою з них. Його двері не відкриваються ключем. Їх відкриває лише тиша тих, хто справді прийшов не подивитися — а почути.
