Ім’я Дмитра Омеляновича Луценка назавжди вписане золотими літерами в культурний простір України. Він був не лише видатним поетом-піснярем, а й справжнім співцем Києва, автором пісень, які стали символами національної ідентичності. Завдяки його ліричному слову столиця України набула неповторного поетичного образу, зокрема у легендарній пісні «Як тебе не любити, Києве мій!», яка у 2014 році стала офіційним гімном київської громади. Але шлях митця був не легким — крізь фронтові випробування, душевні рани, журналістську працю, пошук своєї мови, він залишив нам спадок, що й досі звучить.
Народився Дмитро Луценко 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка на Полтавщині, в українській родині, де пісня була такою ж звичною, як молитва. Його дитинство затьмарив голодомор 1932–1933 років. Ще підлітком він змушений був виїхати на Донбас, де працював у шахтах і навчався в гірничопромисловому технікумі. Та внутрішній потяг до поетичного слова й народної пісні не згасав — саме в ті роки він починає писати перші вірші, хоч і не наважується їх публікувати.
У 1938 році Дмитро став студентом Київського гідромеліоративного інституту. Але вже за два роки був мобілізований до лав Червоної армії. Його військова служба розпочалася прикордонником на заставі поблизу Афганістану. Під час Другої світової війни Луценко був автоматником-розвідником, а згодом — літературним працівником фронтової газети. 8 травня 1945 року, напередодні Перемоги, у Східній Прусії був тяжко контужений. Відтоді — інвалід другої групи, але не духу.
Після війни Дмитро працював у редакціях провідних газет — «Сільські вісті», «Молодь України», був також кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Саме в редакції «Сільських вістей» він зустрів свою майбутню дружину Тамару Іванівну, яка стала для нього не лише дружиною, а й натхненням. Їй присвячено багато з його найпроникливіших ліричних віршів.
Першу поетичну збірку «Дарую людям пісню» він видав лише в 1962 році, хоча мав за плечима десятки уже створених пісень. Відтоді Дмитро Луценко став визнаним майстром пісенного слова, членом Спілки письменників України, а з 1974 року — заслуженим діячем мистецтв України. У 1976 році його творчість була визнана на державному рівні — поет став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.
Дмитро Луценко став автором слів до понад 300 пісень, більшість яких співали не лише професійні артисти, а й мільйони українців на весіллях, у родинному колі, на сцені, в полі, на фронті. Серед найвідоміших — «Мамина вишня», «Осіннє золото», «Сивина», «Не шуми, калинонько», «Пісня про хліб», «Зачарована Десна» та, звісно ж, «Як тебе не любити, Києве мій!». Остання пісня стала знаковою — її виконують під час державних церемоній, шкільних свят, у Національній філармонії. Вона відтворює особливу, ліричну сутність Києва, який постає не як адміністративна одиниця, а як поетичний, майже сакральний простір.
Луценко тісно співпрацював з найкращими українськими композиторами свого часу: Ігорем Шамо, Платоном Майбородою, Олександром Білашем, Анатолієм Пашкевичем, Валентином Верменичем, Левком Ревуцьким. Ця співтворчість — приклад ідеального союзу музики і слова, де поетична основа задавала тон мелодії, а пісня ставала справжнім мистецьким витвором. Його тексти співали Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Дмитро Петриненко, Назарій Яремчук, хор «Думка», хор імені Григорія Верьовки.
Особливий зв’язок Луценка з Києвом не вичерпувався лише творчістю. Він багато років мешкав у столиці — на вулиці Михайла Омеляновича-Павленка (колишня Суворова), де тепер встановлено меморіальну дошку. Похований на Байковому кладовищі, поряд з могилою своєї доньки. Його пристрасть до Києва жила в ньому до останнього подиху. У 2015 році, вже посмертно, Дмитру Луценку було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Києва».
Після смерті поета у 1989 році пам’ять про нього не згасла. У рідному селі Березова Рудка проводяться щорічні пісенні свята «Осіннє золото», а в місцевому музеї діє кімната-музей поета. У 1998 році середню школу № 197 у Києві назвали його ім’ям. У ній відкрито музей-світлицю митця. У 2001 році засновано премію його імені, яку присуджують найкращим поетам-піснярам і композиторам. У 2006 році Національний банк України випустив ювілейні монети номіналом 2 і 5 гривень до 85-річчя з дня народження поета. На аверсі викарбувано його знамениті слова: «Як тебе не любити, Києве мій!»
З 2010 року вулиця Крейсера «Аврора» в Києві носить ім’я Дмитра Луценка. Його вшанували й у Полтаві — там з’явився провулок Луценка, а у місті Лохвиця — вулиця його імені.
Літературна спадщина поета — це десятки поетичних збірок, зокрема «Незакінчена соната» (1966), «Як тебе не любити» (1969), «Пахучий хліб» (1974), «Березовий дзвін» (1980), «Дорога спадщина» (1984), «Усе любов’ю зміряне до дна» (1994), «Криниця мого кохання» (2013). Його твори перекладено на десятки мов: англійську, німецьку, французьку, білоруську, таджицьку, молдавську, казахську та інші.
Луценко був не просто поетом — він був голосом покоління, втіленням щирості, людяності, душевного тепла. Він створював пісні, які були не просто мелодією — вони були серцем народу. І найвищим виявом його таланту стала здатність словами закохати мільйони в місто над Дніпром.