Євген Іванович Головаха — це ім’я, добре відоме кожному, хто хоч раз цікавився українською соціологією або психологією. Його життя і кар’єра тісно пов’язані з Києвом — містом, де він народився, сформувався як учений і з якого протягом десятиліть спостерігав за тим, як змінюється суспільство, його цінності, страхи та мрії. Університетські коридори, аудиторії, інститути Академії наук, редакції журналів — це простори, де Головаха став не лише науковцем, а й моральним орієнтиром покоління мислителів, що пережили розпад СРСР, перехід до незалежності й нескінченний пошук української ідентичності.
Народився він 13 серпня 1950 року у Києві — у родині філософів, які в повоєнні роки були частиною інтелектуальної еліти української радянської доби. Його батько, Іван Петрович Головаха, був професором, завідувачем кафедри марксистсько-ленінської філософії Академії наук УРСР, мати, Марія Львівна Злотіна, викладала філософію у Київському державному університеті. У родині, де кожна вечеря могла перетворитися на філософську дискусію, формувався світогляд майбутнього вченого — поєднання аналітичного мислення, скепсису до догм і глибокої поваги до інтелектуальної праці.
Освіту Головаха здобував у Московському державному університеті імені М. Ломоносова, де у 1967–1972 роках навчався на факультеті психології. Це було середовище, де народжувалися нові методики, розвивалися експериментальні напрями, а психологія вперше відчувала свободу виходити за рамки «наукового марксизму». Саме тоді він уперше почав цікавитися феноменом групової поведінки, соціальної активності й мотивації — темами, які пізніше стануть його науковою стихією.
Після повернення до Києва у 1972 році Євген розпочав роботу в Інституті філософії Академії наук УРСР — з найнижчої посади старшого лаборанта, пройшовши всі щаблі до провідного наукового співробітника. У 1977 році він захистив кандидатську дисертацію «Структура групової діяльності: соціально-психологічний аналіз», а вже через десятиліття, у 1990-му, став доктором філософських наук із темою «Життєва перспектива та професійне самовизначення молоді». Це дослідження було проривним для радянського суспільствознавства: воно відкривало людину не як «гвинтик системи», а як суб’єкта, що має власний життєвий горизонт і ціннісний вибір.
Київ у цей час був центром української гуманітарної науки, де народжувалися нові дисципліни, які на Заході вже давно стали самостійними галузями. Євген Головаха опинився в епіцентрі цього процесу. Його кабінет у старій будівлі Академії наук на вулиці Шовковичній став місцем, де народжувалася українська соціологічна школа. Тут обговорювалися перші соціологічні опитування незалежної України, тут шукали мову для опису нової дійсності — мову без радянських кліше, але з розумінням того, що травма минулого нікуди не поділася.
Від початку 1990-х Головаха працював у новоствореному Інституті соціології НАН України, де очолив відділ соціально-політичних процесів. Його наукова діяльність зосередилася на вивченні українського суспільства у перехідний період — між минулим, яке ще не відпустило, і майбутнім, яке ще не настало. Саме тоді він запровадив у науковий обіг поняття «соціальна амбівалентність» — термін, який став ключем до розуміння багатьох парадоксів української реальності. Під цим поняттям він мав на увазі внутрішню суперечність у масовій свідомості — коли люди одночасно прагнуть свободи й бояться відповідальності, вимагають справедливості, але не довіряють законам, схвалюють демократію, але ностальгують за «порядком».
Його роботи не просто описували ці суперечності — вони допомагали політикам, соціальним лідерам, громадським організаціям краще розуміти суспільство, з яким вони працюють. І що важливо, Головаха ніколи не намагався підлаштовувати свої висновки під політичну кон’юнктуру. У 2000-х він входив до громадських рад при уряді, працював у комісіях із демократизації, але завжди залишався незалежним аналітиком. Його голос був не голосом «системи», а голосом розумного критика, який здатен сказати неприємну правду.
Водночас Євген Головаха не обмежувався академічною сферою. Його співавторська участь у створенні методики «каузометрії» зробила його відомим далеко за межами України. Ця техніка, створена у 1980-х, дозволяла досліджувати, як людина сприймає власне життя — не як лінію подій, а як систему причинно-наслідкових зв’язків. По суті, це була спроба зрозуміти психологічну логіку життєвого шляху, і вона знайшла застосування не лише в науці, а й у психотерапії. Для пострадянського простору «каузометрія» стала інструментом самопізнання, що випередив свій час.
Він завжди залишався вірним Києву. Саме тут він навчав молодих соціологів, зокрема у стінах Київського театрального інституту, де у 1977–1979 роках викладав психологію. Тут він разом із дружиною, знаною соціологинею Наталією Паніною, створював перші масштабні опитування громадської думки, які дозволили відстежувати зміни в настроях українців протягом тридцяти років. Їхня спільна праця стала хронікою суспільного становлення незалежної держави — від ейфорії початку 1990-х до розчарувань, революцій і пошуків європейського шляху.
Сімейне життя Головахи також нерозривно пов’язане з інтелектуальною атмосферою Києва. Його донька, Інна Головаха-Хікс, стала науковцем-фольклористом, кандидаткою філологічних наук, а брат, Анатолій Головаха, відомий поет і перекладач, часто співпрацював із ним у спільних виданнях. Ця родина — яскравий приклад того, як культура, наука і література можуть зростати в одному домі.
Його особистість — це поєднання академічної дисципліни й людської іронії. Головаха не уникав різких висловлювань і завжди говорив те, що думає. У своєму інтерв’ю газеті «День» він саркастично зауважив: «Вікіпедія — це звалище. Не довіряйте їй. Там можуть написати що завгодно». У цій фразі — не лише скепсис старої школи, а й заклик до глибшого мислення, до критичного підходу, який сьогодні, в епоху інформаційного шуму, звучить ще актуальніше.
Наукова кар’єра Євгена Івановича тривала десятиліттями, але справжнє визнання як керівника прийшло у 2021 році, коли його майже одноголосно обрали директором Інституту соціології НАН України. Це рішення стало виявом довіри до його наукового авторитету та людської порядності. Під його керівництвом інститут продовжує бути головним аналітичним центром, що відстежує соціальні тенденції в країні, воюючій і водночас модернізуючійся.
У 2014 році Євген Головаха став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки — офіційне підтвердження того, що його дослідження мають не лише академічне, а й суспільне значення. Але, мабуть, головна нагорода вченого — це те, що його цитують і читають не лише соціологи, а й журналісти, політики, активісти. Бо його тексти не лише про дані, а про смисли — про те, як українці бачать себе у світі й у часі.
Євген Головаха — це київський інтелектуал, який залишився вірним своїй місії навіть тоді, коли довкола змінювалися епохи. Його життя — приклад того, що справжня наука починається не в лабораторії, а в чесності з собою й у здатності слухати суспільство, не нав’язуючи йому готових схем.