Євген Сивокінь належав до тих митців, чиї імена не завжди звучать так гучно, як назви створених ними фільмів, але без яких неможливо уявити цілу культурну епоху. Для української анімації він був не просто художником, режисером чи сценаристом. Він був одним із тих, хто формував її мову, характер, пластичність, іронію та інтелектуальну глибину. Народжений у Києві 7 травня 1937 року, Сивокінь пройшов шлях від учня художньої школи до майстра, який виховав нові покоління аніматорів і залишив після себе фільмографію, що охоплює понад пів століття творчості.
Його біографія нерозривно пов’язана з Києвом. Саме тут він народився в родині архітектора, і це середовище, ймовірно, рано привчило його дивитися на світ як на простір форми, ритму й композиції. Архітектура вчить бачити конструкцію, а анімація — оживляти її. У випадку Сивоконя ці дві логіки ніби зійшлися: його мультфільми часто мають чітку внутрішню побудову, але водночас залишають місце для гри, парадоксу й несподіваного руху. Після Київської художньої середньої школи імені Шевченка він вступив до Київського державного художнього інституту, де у 1965 році закінчив графічний факультет. Ця академічна база дала йому не лише ремесло, а й уміння мислити кадром як самостійним художнім висловом.
Працювати в анімації Сивокінь почав ще з 1960 року. Це був час, коли українська мультиплікація поступово виходила з ролі допоміжного жанру й починала шукати власну інтонацію. Вона могла бути дитячою, сатиричною, філософською, фольклорною, експериментальною — і саме такі різні напрями згодом проявляться в його роботах. Як художник-мультиплікатор він долучився до великої кількості фільмів: від «Веснянки», «П’яних вовків» і «Золотого яєчка» до «Микити Кожум’яки», «Пригод козака Енея», «Парасольки і автомобіля», «Як козаки олімпійцями стали», «Синьої шапочки», «Компроміксу», «Врятуй і збережи» та «Риски». Уже сам цей перелік показує, наскільки широким був діапазон його участі: він працював і з народнопоетичними мотивами, і з сатирою, і з притчею, і з сучасними темами.
Окреме місце в його творчій біографії займає серія «Як козаки…». Для багатьох глядачів саме ці мультфільми стали одним із найупізнаваніших образів української анімації: лаконічний гумор, стрімкий темп, виразні характери, національний колорит без зайвого пафосу. Сивокінь був причетний до створення трьох мультфільмів цієї серії, зокрема «Як козаки куліш варили», «Як козаки олімпійцями стали» та «Як козаки у хокей грали». Ці роботи важливі не тільки як популярна класика, а й як приклад того, як український матеріал може бути універсальним. У них майже немає потреби пояснювати контекст: рух, міміка, ситуація і жарт самі ведуть глядача. Саме така мова анімації — візуальна, точна, дотепна — була близькою Сивоконю.
Як режисер він створив низку картин, у яких дедалі виразніше проявлявся його авторський погляд. «Людина, яка вміла літати», «Казка про доброго носорога», «Людина і слово», «Казка про білу крижинку», «Обережно — нерви!», «Двері», «Пригоди коваля Вакули», «Лінь», «Секрет приворотного зілля», «Нещаслива зірка», «Країна Лічилія», «Дерево і кішка», «Погляд», «Вікно», «Світла мрія», «Як метелик вивчав життя», «Компромікс», «Засипле сніг дороги…», «Врятуй і збережи», «Хроніки одного міста» — це не просто фільмографія, а своєрідний творчий щоденник митця. У цих назвах відчувається його інтерес до людини, слова, пам’яті, мрії, абсурду, міста й морального вибору.
Особливо показовою є стрічка «Людина і слово», де Сивокінь виступив також автором сценарію. Фільм отримав диплом III Міжнародного кінофестивалю мультфільмів у Загребі 1974 року та другу премію VII Всесоюзного кінофестивалю в Баку того ж року. Це свідчило, що його анімація мала не лише локальне, а й ширше професійне визнання. Інша робота, «Лінь», була відзначена почесним дипломом журі XIII Всесоюзного кінофестивалю в Душанбе у 1980 році. А «Вікно» 1989 року отримало номінацію на кінопремію «Ніка», що також підкреслює значення Сивоконя як автора, здатного працювати на межі традиційної мультиплікації та більш складного художнього висловлювання.
Та Сивокінь був не лише практиком. У 1970-х роках він став автором і ведучим телевізійної передачі «Мультипанорама», фактично популяризуючи анімацію для широкої аудиторії. Це важлива частина його постаті: він не замикався в майстерні, а пояснював, відкривав, навчав бачити мультфільм як мистецтво. У 1985 році вийшла його книга «Якщо ви любите мультиплікацію» — сама назва якої звучить як запрошення до розмови з глядачем. Для поколінь, які сприймали мультфільм передусім як дитячу розвагу, такі люди допомагали зрозуміти: за кількома хвилинами екранного руху стоїть складна система образів, рішень, стилю, монтажу, малюнка і драматургії.
Не менш вагомою була його педагогічна робота. На студії «Київнаукфільм» він вів курси з підготовки художників-мультиплікаторів, і серед його перших учнів були Олександр Татарський та Ігор Ковальов — майбутні відомі майстри анімації. Це означає, що вплив Сивоконя не обмежувався власними фільмами. Він передавав метод, погляд, професійну етику. З 1993 року він керував майстернею режисури анімації при Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, а з 2001 року викладав у Київському національному університеті культури і мистецтв. Так він став частиною інституційної пам’яті української анімації — людиною, через яку традиція не переривалася навіть у складні для кіно часи.
Його творчість цікава тим, що вона не зводиться до одного стилю чи однієї теми. Сивокінь умів працювати з дитячою казкою, фольклорною інтонацією, сатирою, філософською мініатюрою, соціальним підтекстом. У цьому й полягає масштаб справжнього аніматора: він не просто «малює рух», а створює світ, де кожна лінія має темперамент. У його роботах видно повагу до глядача — і малого, і дорослого. Він не спрощував складне до примітивного, а навпаки знаходив просту форму для складної думки.
Київ у його житті був не декорацією, а коренем. Тут він навчався, працював, творив, викладав і помер 5 травня 2026 року, за два дні до свого 89-річчя. Його смерть стала завершенням великої біографії, але не завершенням присутності. Бо митці анімації залишаються в особливий спосіб: їхні герої продовжують рухатися, говорити мовчанням, смішити, дивувати, повертати глядача в дитинство або змушувати по-новому побачити дорослий світ.
Євген Сивокінь був одним із фундаторів української анімаційної школи не лише за статусом, а за суттю. Він поєднав художню освіту, режисерське мислення, сценарну культуру, педагогічний талант і щиру любов до мультиплікації. Його життєпис — це історія киянина, який присвятив себе мистецтву, здатному оживляти неможливе. І, можливо, саме тому його спадщина така важлива сьогодні: вона нагадує, що анімація — це не другорядний жанр, а мова свободи, фантазії та національного характеру.