Даніела Заюшкіна — одна з найнеординарніших постатей української музичної сцени, жінка, яка зуміла перетворити внутрішні пошуки, тишу й біль у музику, що хвилює душі тисяч слухачів. Вона — обличчя, голос і серце гурту «Vivienne Mort», що виник у Києві 2007 року та став справжнім феноменом українського інді-року. Її музика — інтимна й оголена, її тексти — поетичні, її образ — загадковий. Але найголовніше — її творчість народжується з Києва, його тривог, його дощів, його квартир з фортепіано та тиші вночі.
Даніела народилась у родині з глибокою повагою до мистецтва. З раннього дитинства вона грала на фортепіано, багато читала і навчалася самостійно висловлювати емоції через звук. В інтерв’ю вона згадувала, що не уявляє життя без фортепіано, без інтонацій, які пробирають до кісток. Саме це інструмент став її головним партнером у створенні пісень. І саме тому її музика настільки камерна, особиста — іноді вона звучить, ніби хтось залишив у кімнаті ввімкнений диктофон, який зафіксував глибокі внутрішні переживання.
Київ 2000-х — це місто, яке ще не знало потужного інді-руху, однак саме в ньому з’явилась «Vivienne Mort» — проект, який спочатку починався як сольний. Згодом до Даніели долучилися музиканти, але вона завжди залишалась головним композитором, ліриком і продюсеркою. Вже з перших EP («Епілог», 2007) було зрозуміло: це не просто музика, це інший світ. Пісні писались українською, російською, іноді англійською, але їхня головна мова — емоція. Від початку існування гурт активно виступав на київських майданчиках — у клубах, на квартирниках, у театрах.
Її ранні композиції — це щоденники внутрішнього болю, жіночого зростання, пошуків себе у світі, де важко залишатися чесним. Даніела завжди уникала масовості, медійності та шуму — вона не частий гість телеінтерв’ю, не прагне гучного хайпу. Натомість її творчість — це про занурення. У 2013 році гурт випускає альбом «Театр Pipinó», який ще глибше розкриває концепцію камерного театру душі. Кожна пісня — як монолог персонажа, ніби з вистави без глядачів.
Її сценічний образ — завжди трохи винесений поза часом. Прості сукні, відсутність гриму, глибокий погляд. Усе це — естетика «антиглянцю». На сцені Даніела Заюшкіна — це не стільки виконавиця, скільки провідник. Її голос то шепоче, то зривається в крик, то тане в тиші. Вона створює простір, де кожен може зустрітися зі своїм болем.
Київ як місто постійно присутній у її творчості. Це не стільки у прямому текстовому змісті, скільки у дусі. Її музику наповнює урбаністична меланхолія: звуки дощу по вікнах, шум трамваю за вікном, тиша старого Подолу, нічні вогні Лівого берега. Київ — це той нервовий простір, у якому формується напруга її пісень. Саме тут Даніела писала найвідоміші композиції, серед яких «Губи», «Риба», «Пташечка», «Маріє». Усі ці пісні стали культовими серед прихильників українського незалежного мистецтва.
У 2018 році «Vivienne Mort» випускає альбом «Досвід», який отримує широку увагу критиків і номінацію на музичну премію YUNA. Але навіть це не спонукало Даніелу змінити філософію гурту — бути незалежною, говорити правду, не пристосовуватись. Після того, як у 2020-х гурт на певний час призупинив активну діяльність, кожен новий виступ Заюшкіної в Києві — це подія. Вона рідко дає концерти, але кожен з них — це містичне занурення, майже літургія для тих, хто прийшов не просто слухати, а відчувати.
Особливо важливим для самоідентичності Даніели став період після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Її мистецтво, як і раніше, не стало політичним у прямому сенсі, але її тиша й заглиблення стали ще більш промовистими. Під час війни музика стає для багатьох людей терапією — і саме та тиша, якою наповнені пісні Заюшкіної, стала місцем розради.
Її постать важлива не лише для поціновувачів інді чи альтернативної сцени — вона є живим прикладом того, що можна творити глибоке мистецтво, залишаючись щирим, некомерційним і абсолютно відданим своїй правді. У світі, де артистів часто ламає шоу-бізнес, Даніела — виключення, яке підтверджує інше правило: справжнє мистецтво не потребує спрощень.
Її вплив на молодих українських музикантів важко переоцінити. Вона несе в собі цілу епоху внутрішньої, київської меланхолії, поєднану з жорстким світлом правди. Її творчість — не про славу, а про тишу, яку ми часто боїмося почути в собі.
Сьогодні Даніела Заюшкіна — не лише музикантка, а й символ того, яким може бути Київ — містом складним, глибоким, багатошаровим, як її музика. Її пісні — це не просто саундтрек до життя багатьох киян, а справжні молитви, які звучать у вулицях старого міста. І кожна з них — про любов, втрату, світло і темряву, які живуть поруч.