Іван Мазепа — одна з найяскравіших і водночас найбільш суперечливих постатей української історії. Його ім’я давно вийшло за межі сухого опису державника, політика чи полководця. Мазепа став символом боротьби за самостійність, постаттю, яка встигла увійти в легенди ще за життя. Київ був не просто частиною його політичної орбіти — це місто було важливим духовним, культурним і адміністративним осередком, де розкрилась його натура мецената, тонкого дипломата й далекоглядного реформатора. За часів його гетьманування Київ став свідком небаченого розквіту сакрального будівництва, оновлення освітніх установ та культурного відродження, яке мало наслідки на століття вперед.
Іван Степанович Мазепа народився близько 1639 року в шляхетській родині в селі Мазепинці на Київщині. Здобувши ґрунтовну європейську освіту — спершу в Києво-Могилянському колегіумі, а згодом у Варшаві та, ймовірно, в єзуїтських закладах Європи — він з дитинства ввібрав дух Києва як міста з глибоким інтелектуальним і духовним корінням. Саме ця європейська освіта, поєднана з козацьким походженням і розумінням місцевих реалій, дозволила Мазепі стати ключовим посередником між старою Річчю Посполитою, Московією та Запорожжям. Після тривалого служіння при дворі польського короля та московського царя, Іван Мазепа увійшов у політику Гетьманщини, і 1687 року був обраний гетьманом Війська Запорозького.
Його вплив на Київ, особливо в культурній та духовній площині, не можна переоцінити. Будучи переконаним прихильником православної традиції, Мазепа спрямовував значні кошти на відбудову та прикрашення київських святинь. За його підтримки Києво-Печерська лавра перетворилась на могутній духовний центр зі школою, друкарнею та багатою бібліотекою. Він фінансував перебудову Великої Лаврської дзвіниці, Троїцької надбрамної церкви, а також значною мірою сприяв створенню нового архітектурного образу Софійського собору, зробивши з нього справжню перлину українського бароко. Саме за Мазепи в Києві завершено будівництво Михайлівського Золотоверхого собору, якому гетьман надавав особливого значення — храму, що мав стати символом єдності нації, віри та мистецького злету.
Київ за Мазепи перетворився на культурну столицю — не лише України, а й усієї православної Східної Європи. Освітні проєкти, започатковані ним, зокрема підтримка Києво-Могилянської академії, мали тривалий вплив на формування інтелектуальної еліти. Гетьман розумів, що сильна держава потребує освічених управлінців, богословів і письменників, тому не шкодував ресурсів на стипендії, книги, викладачів. Саме завдяки його підтримці академія отримала не лише фінансову стабільність, а й змогу розширити свій вплив далеко за межі Києва — аж до Москви, Петербурга і Константинополя.
Іван Мазепа був також київським воєводою, хоч цей титул був радше почесним, ніж функціональним. Проте його вплив на міське управління, укріплення фортифікацій, розвиток інфраструктури й підтримка ремесел була відчутною. Він уникав втручання у повсякденне міське життя, однак завжди був присутнім тоді, коли йшлося про стратегічні проєкти — як-от оборонні споруди чи відновлення важливих мостів через Дніпро. І хоча адміністративний центр гетьманської влади на той час розташовувався в Батурині, саме Київ лишався духовною та історичною столицею України, і Мазепа став її повноцінним патроном.
Відносини Мазепи з московською владою з часом ускладнювались. Розчарований політикою Петра І, яка дедалі більше зневажала автономію Гетьманщини та традиції православної України, Мазепа зробив сміливий крок, уклавши союз із шведським королем Карлом XII у надії вибороти самостійність. Цей акт був сприйнятий у Москві як зрада, а в Києві — неоднозначно. Частина київського духовенства лишалась лояльною до Мазепи, інша — під тиском царської влади — від нього відвернулась. Однак навіть після поразки під Полтавою і подальшої анафеми, Мазепа в народній уяві Києва залишився героєм. Його образ був збережений у народних піснях, літописах, церковних згадках, хоч і приховано. В радянську добу він знову став фігурою “зрадника”, однак після здобуття Україною незалежності — повернувся в пантеон національних героїв.
Сліди меценатства Івана Мазепи залишилися не лише в архітектурі, а й у тканині міста — його географії, культурній тяглості, в історичній пам’яті. У XXI столітті, після декомунізації, його іменем названо вулицю в Києві, з’явилися пам’ятники, було повернуто меморіальні таблиці, знищені раніше. Він став символом не просто боротьби за незалежність, а глибокого зв’язку Києва з українською державністю. Мазепа — це Київ у його найвеличнішому прояві: місто, що мислить масштабно, діє щедро й не боїться майбутнього.
Попри трагічний фінал свого політичного життя, Іван Мазепа зумів залишити в Києві слід, який неможливо стерти. Його щедрість, естетичний смак і політична далекоглядність перетворили Київ на місто європейського типу — зі святинями, що вражали іноземців, і школами, які виховували цілі покоління еліти. Якби не політичні обставини, цілком можливо, що саме Київ за Мазепи міг би стати столицею незалежної української держави ще в XVIII столітті. Але навіть у межах обмеженої автономії Іван Мазепа вивів Київ на вершину розвитку, якої він не бачив ані до того, ані ще довгий час після.
Його постать досі викликає суперечки, однак у контексті Києва вона залишається однозначно позитивною. Бо саме завдяки йому місто отримало нове життя, нові сенси й нову велич, що живе донині у його камені, золоті бань і книгах.
Іван Мазепа залишив Києву не лише храми, а й образ міста як серця незалежної, сильної й культурної України.