Олександр Миколайович Терещенко — яскравий представник славетної династії цукрозаводчиків і меценатів, чиє життя було глибоко пов’язане з громадським, освітнім та культурним розвитком Києва. Народжений у Глухові 1856 року, він отримав ґрунтовну освіту в Московському та Київському університетах, а після нетривалої служби у гвардії повернувся до мирного життя, присвятивши себе доброчинності. Його внесок у підтримку гімназій, студентських товариств і медичних установ є вражаючим навіть за мірками своєї доби. Терещенко заснував десятки стипендій, фінансував побудову колоній для відпочинку школярів, дбав про нічліжки й лікарні, у тому числі для найменш захищених мешканців міста.
Благодійництво Олександра Миколайовича не було випадковим чи ситуативним, а мало системний характер. У Києві він постійно підтримував Київську 1-шу та 3-тю гімназії, виділяючи значні суми на стипендії, ремонт приміщень, утримання храму та актового залу. Він активно залучався до національного й культурного життя міста: був одним з організаторів комітету зі зведення пам’ятника Тарасу Шевченку, підтримував Київське художнє училище, а також дирекцію Російського музичного товариства. Під час російсько-японської війни Терещенко витратив понад 300 тисяч рублів на шпиталі та допомогу пораненим, отримавши низку державних нагород за гуманітарну діяльність. У Києві він оселився у великому маєтку на Караваївській вулиці, де також облаштував контори родинних маєтків і заводів.
Життєвий шлях Олександра Терещенка був зупинений у 1911 році — він помер після операції в Санкт-Петербурзі. Похований на Аскольдовій могилі, він залишив по собі спадок не тільки у вигляді мільйонних статків і підприємств, а передусім — у вигляді потужного культурного і гуманітарного впливу на Київ. Його справу продовжила дружина Єлизавета Володимирівна, яка під час Першої світової війни утримувала шпиталі, жертвувала на освіту та медицину, і тим самим зміцнювала репутацію родини як однієї з найважливіших благодійницьких сил у Києві кінця ХІХ — початку ХХ століття.