Ярослав Анатолійович Джусь народився 8 січня 1988 року в Києві — у місті, де культурні традиції часто сперечаються із темпом сучасності, але саме з цього тертя інколи народжуються нові форми. Його історія — про те, як класичний інструмент із довгою пам’яттю може звучати так, щоб його знову почули вулиця, радіоефір, фестивальна сцена і молодіжна аудиторія. Не як музейний експонат, а як жива мова, здатна говорити про сьогодні.
Дитинство Джуся пройшло у київському контексті, де українська культура була радше острівцями, ніж мейнстримом. Показова деталь: дитсадок «Зірочка» при заводі «Арсенал», який мати обрала для сина, був єдиним україномовним дошкільним закладом у тодішньому Києві. Це не просто епізод з біографії, а ранній маркер середовища, яке формувало чутливість до мови й традиції як до чогось, що потребує зусилля й захисту. Далі була мистецька студія «Оранта» під керівництвом Григорія Мєстечкіна — простір, де дитину одночасно вчили малювати, співати народні пісні, грати на інструментах. У таких місцях Київ відкривається не парадним фасадом, а майстернями й студіями, в яких культуру не декларують, а щодня роблять.
Першим інструментом став акордеон — прагматичне рішення родини, яка не могла дозволити собі фортепіано. У цій деталі — важливий соціальний вимір: шлях у мистецтво рідко буває ідеально обладнаним, частіше він зшитий із компромісів. Але саме ці компроміси вчать музиканта “чути” поза інструментом, мислити не клавішами чи струнами, а музичною тканиною. В дев’ятому класі Джусь уперше дізнається про бандуру і починає займатися на цьому інструменті — так у його біографії з’являється лінія, що згодом стане центральною. Важливо, що бандура входить у життя не як спадкова “приреченість”, а як відкриття підлітка, тобто як вибір.
Освіта Джуся — послідовна і водночас різновекторна: музична школа імені М. В. Лисенка, Київська дитяча академія мистецтв, спеціалізована школа з поглибленим вивченням німецької мови (закінчена з відзнакою у 2003 році), а також завершення дитячої музичної школи №31 по класу фортепіано (також з відзнакою). У цьому наборі видно два ресурси, які стануть визначальними: дисципліна академічної музики та здатність комунікувати із ширшим світом. Мова, менеджмент і сцена для нього не менш важливі, ніж техніка.
Далі — крок у професійну кобзарську традицію: Стрітівська вища педагогічна школа кобзарського мистецтва, яку він закінчує у 2008 році з “червоним” дипломом і кваліфікацією співака-бандуриста, викладача бандури та співу, керівника капели бандуристів. У 2011-му — Київський національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, напрям “Музичне мистецтво та психологія”, де він здобуває кваліфікацію бакалавра музичного мистецтва і вчителя музики. Комбінація музики й психології тут не випадкова: популяризація традиційного інструмента вимагає розуміння не тільки нот, а й аудиторії — її звичок слухання, її упереджень, її потреби в новому форматі.
Викладацька лінія починається рано: з 2009 року Джусь викладає фортепіано у Стрітівській школі кобзарського мистецтва, і того ж року стає членом Національної спілки кобзарів України. Це означає, що він одночасно входить у цехову спільноту і працює “на передачу” — формує наступне покоління. Для Києва, міста з потужними інституціями, але й з постійним кадровим відтоком, така роль педагога є стратегічною: культура тримається не лише на концертних афішах, а на вчителях, які здатні запалити ремесло в учнях.
Широкому глядачеві Джусь став відомий у 2010 році як півфіналіст і володар призу глядацьких симпатій телешоу «Україна має талант-2». Для традиційного інструмента це був важливий “прорив у масову кімнату”: бандура опинилася не в нішевому концерті, а в телевізійному форматі, де перемагала не “правильність”, а емоція і контакт з публікою. Це той момент, коли музикант фактично починає працювати як медіатор між культурною пам’яттю і сучасним споживанням контенту: він переводить кобзарство в канал, де його можуть випадково відкрити ті, хто ніколи не шукав бандуру свідомо.
Паралельно формується міжнародний вимір: участь у церемонії вшанування жертв Голодомору в Оттаві (листопад 2010), гастролі Канадою влітку 2011 року, включно з акцією “Історичний Потяг українських піонерів” до 120-річчя переселення українських емігрантів. Далі — гастролі Україною і за кордоном: Франція, Англія (Лондон, Оксфорд), Німеччина (Берлін, Мюнхен), Білорусь (Брест), Узбекистан (Ташкент), Росія (Москва, Санкт-Петербург) у 2011–2013 роках. У цій географії бандура стає не просто інструментом, а маркером ідентичності, який можна “прочитати” в різних контекстах — від діаспорної пам’яті до фестивальної екзотики. І водночас — це досвід, що впливає на аранжувальника та композитора: різні сцени вимагають різної драматургії виступу, іншого темпу і подачі.
Київ у житті Джуся — не лише місце народження, а й точка постійної культурної роботи. Він пов’язаний із ключовими київськими подіями та майданчиками: з 2010 по 2014 рік був засновником і співорганізатором Кобзарського слему Міжнародного етнофестивалю «Країна мрій», у 2014 році організовував там сцену сучасної бандури. Це важливі, хоч і не завжди зафіксовані в масовій пам’яті інституції міста: Київ живе фестивалями, але фестивалі живуть людьми, які вигадують формати. “Слем” у контексті кобзарства — смілива форма, яка передбачає змагання, актуальність, енергію, тобто переносить традицію в середовище сучасної культури.
Ще один київський маркер — перший сольний концерт Джуся, який відбувся 14 грудня 2012 року в Києві за участю «Шпилястих кобзарів». У біографіях музикантів дата першого сольника часто означає момент, коли “ти вже не просто учасник” і не лише частина колективу, а окрема авторська одиниця зі своїм баченням. Для Джуся це бачення чітко артикулюється: поєднати народну основу й сучасні ритми, дати бандурі право на експеримент без втрати гідності інструмента.
Його проєктність — одна з найхарактерніших рис. Він ініціює продюсерську інноваційну мистецьку агенцію розвитку бренду “Україна”, де один із напрямів — “BanduraSTYLE”. Окрім цього, з 2007 року бере участь у створенні низки проєктів: дует «Барви України», сольний «dj Dzhus», молодіжний пізнавально-розважальний формат «Ukrainian Party» як вечірка україномовної різножанрової музики, джазовий квартет «Соковитий джаз», а також секстет «Шпилясті кобзарі». Саме «Шпилясті кобзарі» потрапляють до 50-ки найталановитіших за версією шоу «Україна має талант-3» (2011) і стають суперфіналістами «Хвилини слави» (Росія, 2012). Тут показова не стільки телевізійна “кар’єрність”, скільки технологія розширення аудиторії: традиційний інструмент виводять у формати, де він зазвичай не живе, і змушують звучати переконливо.
Джусь не замикається в “фольклорній резервації”: він співпрацює з різними музикантами, ді-джеями, гуртами і вписує бандуру в кросжанрові контексти, де важливі грув, ритмічна точність, сучасна аранжувальна логіка. Символічним є і спільний у 2013 році проєкт «Ukrainian style» із радіо «Europa plus 92.8fm», де в рубриці ранкового шоу світові хіти звучать на бандурі. Фактично це стратегія “перекладу”: ти береш знайому мелодію, яку людина вже любить, і показуєш, що бандура може говорити цією мовою без комплексів. Так змінюється не тільки ставлення до інструмента, а й уявлення про українську музику як про щось конкурентне, здатне бути модним.
Окрема лінія — медійно-освітня. З 2018 року Джусь веде передачу “Бандура Style” на UA: Радіо Культура. Тут він працює не як виконавець, а як куратор сцени, який формує порядок денний: запрошує бандуристів, кобзарів, музикантів, викладачів, мистецтвознавців, відкриває слухачеві різні школи і різні стилі. Сам факт існування такої програми важливий для Києва як медіацентру країни: у столиці вирішується, що звучить у національному ефірі, і коли бандура отримує регулярний майданчик на “Культурі”, це означає повернення інструмента в суспільне життя не через ностальгію, а через розмову й актуалізацію.
Поряд із публічністю у Джуся є і рефлексія професіонала. Він бере участь у науково-практичній конференції про розвиток і популяризацію бандурного мистецтва з доповіддю про “концептуальний PR бандури”, тобто мислить традицію як бренд, який потребує стратегії. Для когось слово “PR” поруч із кобзарством може звучати провокативно, але в реальності це просто сучасний термін для старої задачі: як зробити так, щоб важлива річ була видимою. У країні, де культура часто виживає “на ентузіазмі”, здатність артиста мислити стратегічно стає не меншою чеснотою, ніж талант.
Його творчість виходить за межі сцени: у 2009 році він презентує соціальний фільм «Україна — це ТИ», пише музику до короткометражних фільмів та відеопоезій, отримує у 2014 році нагороду “Найкращий композитор фільму” на фестивалі «Відкрита ніч». У 2015-му бере участь у проєкті «Музика воїнів» і виконує духовний гімн «Боже, великий, єдиний» у Михайлівському Золотоверхому соборі. Це вже інший Київ — місто, де музика стає частиною громадянського досвіду, підтримкою, спільним ритуалом. Такі виступи закріплюють роль бандури не тільки як естетики, а як інструмента солідарності.
Як музикант Джусь описується як імпровізатор із тонким слухом, здатний миттєво відтворювати щойно почуті твори на бандурі та фортепіано. Це якість, яка часто стає ключовою в його “переосмисленні традиції”: імпровізація дозволяє не копіювати фольклор, а говорити ним вільно. Його авторська музика — душевна, мелодична, з відчутним “українським присмаком”, але при цьому не архаїчна. Він синтезує народні мотиви із сучасними ритмами, працює на стику композиторства й діджейської логіки, де важливий драйв і драматургія сету. У цьому і полягає його головна київська місія: зробити бандуру частиною міського слухання, повернути її з “обов’язкового символу” у реальну музику, яку хочеться вмикати.