У самісінькому серці Подолу, на занедбаній Кирилівській, 65, де вогонь печей колись не згасав ні вдень, ні вночі, сьогодні шепочуться стіни. Тут, на руїнах сьомого київського хлібозаводу, постала не просто галерея, а справжній портал у пострадянську підсвідомість. «Хлєбзавод» — неофіційний мистецький сквот, що з 2016 року до невідомого моменту закриття притягував до себе не лише художників, а й тих, хто вірить у силу символів, фантоми минулого і магію занедбаних індустріальних просторів.
Колись тут місили тісто вручну, а у 1950-х — одними з перших в СРСР пекли подовий «український» хліб. Під час війни обладнання вивезли, будівлі частково знищили, і здавалося, завод назавжди приречено мовчатиме. Та в 2016 році він заговорив знову — але не мовою пічного дріжджового тіста, а мовою деконструкції радянських ритуалів. Ініціатори — Євген Валюк, Анастасія Діденко та Євген Штейн — воскрешають простір у формі галереї, де хліб стає метафорою, а кожна зала — як артефакт забутої епохи. Тут відбуваються перформанси, що межують із містеріями, а бієнале ART BREAD порушує питання, які мало хто наважується ставити вголос: що робити зі спадщиною, яка досі живе у менталітеті?
Серед експонатів — бюст Леніна з ковбаси, «кольорова пшениця» для щурів, портрети вицвілого дитинства та відео, де хліб перетворюється на тілесну жертву. Ці образи з’являються в уяві навіть після закриття виставок, немов відлуння. Кажуть, в деяких кутах простору досі пахне теплим хлібом — хоча там давно нічого не працює. Кажуть також, що після одного з перформансів на бетоні залишився силует, який не можна змити водою. Ніхто офіційно не оголошував про закриття простору, але останні виставки зникли з афіш так само раптово, як і з’явилися.
«Хлєбзавод» залишається у пам’яті киян та гостей міста як одне з тих місць, де індустріальна магія і урбаністична меланхолія злились у щось живе, хоча й безіменне. Можливо, він повернеться. А можливо, вже перетворився на легенду — одну з тих, якими живе нічний Київ, місто, що пам’ятає навіть хлібний дух.
